Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

картуз чи хоч би придержати рукою все не хотів, сподіваючись, що це востаннє і більше не трапиться. А до дерев незабаром приєдналась береза, потім ялина. Коло коріння гущавина; трава — синя ір[224] і жовтий лісовий тюльпан. Ліс затемнів і готувався перетворитися в ніч. Та раптом звідусіль заясніли проблиски світла, немов сяючі дзеркала. Дерева порідшали, блиски ставали більші, і ось перед ними озеро — водяна рівнина верст на чотири в поперечнику. На тому березі, над озером, висипалось сірими рубленими хатами село. Крики розлягались у воді. Чоловіка з двадцять, по пояс, по плечі і по горло в воді, тягли до того берега невід. Трапилась халепа. Разом з рибою заплутався якось круглий чоловік, такої ж міри заввишки, як і завтовшки, справжній кавун або барило. Він був у безпорадному становищі і кричав на всю горлянку: «Телепню Денисе, передавай Кузьмі! Кузьмо, бери кінець у Дениса! Не напирай так, Хомо Більший! Геть туди, де Хома Менший. Чорти! кажу вам, порвете сіті!» Кавун, як видно, боявся не за себе: потонути, з причини товщини, він не міг, і, хоч би як він перевертався, бажаючи пірнути, вода його все виносила б наверх; і коли б сіло йому на спину ще двоє, він би, як упертий пузир, лишився б з ними на поверхні води, злегка тільки під ними покректуючи та пускаючи носом бульки. Та він боявся дуже, щоб не порвався невід і не втекла риба, і тому, крім іншого, тягли його ще накинутими вірьовками кілька чоловік, що стояли на березі.

— Мабуть, пан, полковник Кошкарьов, — сказав Селіфан.

— Чому?

— Тому, що тіло у нього, як бачите, біліше, ніж у інших, і огрядність поважна, як у пана.

Пана, заплутаного в сіті, тим часом підтягли вже чимало до берега. Відчувши, що може дістати ногами, він став на ноги і в цей час побачив, як спускалася з греблі коляска і в ній сидячого Чичикова.

Він встав на ноги і в цей час побачив, як спускалася з греблі коляска…

— Обідали? — закричав пан, підходячи з пійманою рибою на берег, весь обплутаний в сіть, — наче в літній час дамська ручка в дірчасту перчатку, — тримаючи одну руку над очима козирком, захищаючись від сонця, а другу трохи нижче, на манір Венери Медіцейської[225], що виходить із лазні.

— Ні, — сказав Чичиков, піднімаючи картуз і не перестаючи розкланюватися з коляски.

— Ну, то дякуйте ж Богові! Хомо Менший, покажи осетра. Кинь ти, телепню Прошко, сіть, — гучно кричав [пан], — та допоможи під[няти] осетра з цебра! Телепню Кузьма, піди, допоможи!

Двоє рибалок підвели з цебра голову якогось страховища.

— От який князь! З річки зайшов! — кричав круглий пан. — їдьте у двір! Кучер, візьми дорогу нижче через город! Побіжи, телепню Хомо Більший, зніми заставку! Він вас проведе, а я зараз…

Довгоногий, босий Хома Більший, як був у одній сорочці, побіг поперед коляски через усе село, де коло кожної хати розвішані були волоки, сіті і верші: всі мужики були рибалки; потім вийняв з якогось города заставку, і городами виїхала коляска на майдан коло дерев’яної церкви. За церквою, трохи далі, виднілися дахи будівель.

«Дивакуватий цей Кошкарьов», — думав [Чичиков] сам собі.

— А от я й тут — пролунав голос збоку.

Чичиков оглянувся. Пан уже їхав коло нього, одягнений: трав’янисто-зелений нанковий сюртук, жовті штани і шия без галстука, на манір купідона! Боком сидів він на дрожці, зайнявши собою всю дрожку. Він хотів був щось сказати йому, але товстун уже зник. Дрожка показалася знову на тому місці, де витягали рибу.

Пролунали знову голоси: «Хомо Більший та Хомо Менший! Кузьма та Денисе!» Коли ж під’їхав він до ґанку будинку, на велике здивування його, товстий пан був уже на ґанку і прийняв його в свої обійми.

Як він устиг так злітати — збагнути важко. Вони поцілувались, за старим руським звичаєм, тричі навхрест: пан був старого покрою.

— Я привіз вам поклін від його превосходительства, — сказав Чичиков.

— Від якого превосходительства?

— Від родича вашого, від генерала Олександра Дмитровича.

— Хто це Олександр Дмитрович?

— Генерал Бетріщев, — відповів Чичиков з деяким подивом.

— Незнайомий, — сказав з подивом господар.

Чичикова охопив ще більший подив.

— Як же це?.. Я сподіваюсь принаймні, що маю приємність говорити з полковником Кошкарьовим?

— Ні, не сподівайтесь. Ви приїхали не до нього, а до мене. Петро Петрович Пєтух! Пєтух Петро Петрович — підхопив господар.

Чичиков остовпів.

— Як же? — звернувся він до Селіфана і Петрушки, які теж обидва пороззявляли роти і витріщили очі, один сидячи на козлах, другий стоячи коло дверцят коляски. — Що ж це ви, дурні? Адже вам сказано: до полковника Кошкарьова… А це Петро Петрович Пєтух…

— Хлопці зробили чудесно! Ходіть на кухню: там вам дадуть по чапорусі горілки, — сказав Петро Петрович Пєтух. — Випрягайте коні і гайда в людську!

— Мені совісно: така негадана помилка… — говорив Чичиков.

— Не помилка. Ви спершу покуштуйте, який обід, а потім скажете, чи помилка це? Ласкаво прошу, — сказав Пєтух, взявши Чичикова під руку і вводячи його до внутрішніх покоїв. З покоїв вийшли їм назустріч двоє юнаків у літніх сюртуках, — тонкі, наче івові лозини; на цілий аршин вигнало їх угору вище за батьківський зріст.

— Сини мої, гімназисти, приїхали на свята… Миколаша, ти побудь з гостем, а ти, Олексаша, ходи за мною. — Сказавши це, господар зник.

Чичиков заговорив з Миколашею. Миколаша, здається, був майбутня людина-погань. Він одразу ж розповів Чичикову, що в губернській гімназії нема ніякої вигоди вчитися, що вони з братом хочуть їхати в Петербург, бо провінція не варта того, щоб у ній жити…

«Розумію, — подумав Чичиков, — кінчиться діло кондитерськими та бульварами…» — А що, — спитав він уголос: — в якому стані маєток вашого тата?

— Заставлений, — сказав на це сам тато, знову опинившись у вітальні, — заставлений.

«Погано, — подумав Чичиков. — Так скоро не залишиться жодного маєтку. Треба поспішати». — Даремне, одначе, — сказав він з виглядом співчуття, — поквапились заставити.

— Ні, нічого, — сказав Пєтух. — Кажуть, вигідно. Всі заставляють: як же відставати від інших? До того ж усе жив тут: дай лишень спробую прожити в