Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

І рушив до дверей. Мері рушила слідом.

—Зроби мені послугу, зачекай хвилину, — сказав Старий.

Я зупинився, а шеф звернувся до Джибсі:

— Полковнику, вийдімо зі мною за двері. Хотів би з вами поговорити тет-а-тет.

Полковник поглянув на мене так, наче я мав постати перед воєнним трибуналом, та все ж таки вийшов. Всі стали чекати. Мері присіла, але я залишився стояти. Молодші чини усе ще стовбичили з дерев’яними обличчями, підполковник здавався стурбованим, а дівчина-сержант, схоже, от-от збиралася вибухнути сміхом. Стілтон був єдиний, хто залишався спокійним, принаймні зовні. Він видобув якісь папери з кошику «Вхідні документи» і мовчки почав із ними працювати.

Хвилин п’ятнадцять по тому увійшов сержант:

— Докторе Стілтон, командир наказав продовжувати.

— Дуже добре, сержанте, — відповів Стілтон і, поглянувши на мене, додав: — Ходімо до операційної.

— Не треба поспішати, — зупинив я його. — Хто всі ці позаштатні? Як бути з ними? — спитав я, вказуючи на підполковника.

— Це — доктор Гейзельхерст, він провів два роки на Венері.

— Гаразд, він залишається.

Спіймавши погляд усміхненої дівчини-сержанта, я спитав:

— А ти що тут поробляєш, подруго?

— Я? Я тут типу супроводжувач.

— Обов’язки супроводжувача я перебираю на себе. А тепер, докторе, можете самі вибрати тих людей, які вам насправді потрібні для роботи.

— Слухаю, сер.

Виявилося, що для роботи йому був потрібен лише підполковник Гейзельхерст. У мене склалося враження, що Стілтон був би радий позбутися гальорки. Ми увійшли до операційної — Мері, я та двоє фахівців.

Операційна кімната містила кушетку психіатра, оточену півколом стільців. Угорі ненав’язливо нависав писок тривимірної телекамери; мікрофон, гадаю, був схований у кушетці. Мері підійшла до кушетки й присіла, доктор Стілтон витягнув інжектор.

— Спробуємо розпочати там, де зупинилися минулого разу, місіс Найвенс.

— Хвилиночку, — втрутився я. — Ви маєте записи попередніх сеансів?

— Аякже.

— Тоді спершу прокрутімо їх. Я хочу бути в курсі.

Стілтон завагався, а потім відповів:

— Як скажете. Місіс Найвенс, ви тим часом можете перечекати в моєму кабінеті. Втім, це займе доволі багато часу — може, я викличу вас пізніше?

Але я перебував у зовсім іншому гуморі: сутичка зі Старим і полковником Джибсі переповнила мене адреналіном.

— Спершу дізнаймося, чи сама вона хоче піти.

Стілтон здивовано підняв брови:

— Ви просто не розумієте, що пропонуєте. Ці записи можуть завдати вашій дружині емоційної шкоди й навіть спричинити нервовий зрив.

— Така терапія буде вельми сумнівною, молодий чоловіче, — вставив Гейзельхерст свої п’ять копійок.

— Це — не терапія, і ви добре це знаєте, — відказав я. — Якби ви займалися терапією, то використали б технологію ейдетичної пам’яті, а не наркотики.

—Ми не маємо для цього часу, — стурбовано мовив Стілтон. — Для швидкого отримання результатів доводиться користатися грубими методами. Я не впевнений, що зможу надати вашій дружині дозвіл переглядати записи.

— Я з вами згоден, докторе, — знову втрутився Гейзельхерст.

— Чорт забирай! — вибухнув я. — Ніхто не просив вас щось дозволяти, і ви не маєте повноважень щось дозволяти у цій справі. Ці записи були витягнути прямісінько з голови моєї дружини, і тому належать їй. Мені набридло, що ви корчите із себе богів. Мені це не подобається — як у людях, так і в слимаках. Моя дружина сама вирішуватиме, чи хоче вона продивлятися ці записи і чи хоче вона дозволити це комусь іншому. От її й питайте.

— Місіс Найвенс, ви бажаєте переглянути записи? — спитав Стілтон.

— Так, докторе, — відповіла Мері, — мені б дуже хотілося їх передивитися.

— Аякже, без питань, — отетеріло мовив Стілтон. — Ви хочете переглянути їх сама? — спитав він, зиркнувши на мене.

— Ми переглянемо їх разом із моїм чоловіком. Ви з доктором Гейзельхерстом можете залишитися, якщо бажаєте.

Тож вони й залишилися. Невдовзі принесли цілий стос котушок, кожна з яких була позначена відповідними датами. Проглянути їх усі зайняло би багато годин, тому я відсунув ті котушки, які стосувалися життя Мері після 1991 року. На мою думку, вони жодним чином не стосувалися поточної проблеми, і Мері, за бажання, могла би переглянути їх пізніше.

Ми розпочали з її дитинства та юності. Кожен запис починався з того, що Мері задихалася, стогнала й пручалася — так завжди поводяться люди, яких заштовхують до конкретної колії пам’яті, якою вони не хочуть рухатися. Потім з’являлося відтворення подій — як голосом Мері, так і голосами інших людей. Найбільше мене вразило обличчя Мері в акваріумі. Збільшення було таким потужним, що стереозображення її обличчя практично лежало у нас на колінах і можна було відстежувати кожну зміну його виразу.

Спершу то було обличчя маленької дівчинки — так, його риси були такими ж, що й риси її дорослого обличчя, але тепер я знав, що саме такою була моя кохана в дитинстві. Це вселило в мене надію, що невдовзі й у нас буде маленька дівчинка.

Потім її обличчя змінилося, коли на перший план вийшли інші дійові особи її пам’яті. То було як дивитися виступ неймовірно талановитого майстра естрадних монологів, котрий самотужки грає кілька ролей одночасно.

Мері сприймала все це з видимим спокоєм, але її рука поволі вкралася в мою. Коли ми дійшли до тої жахливої частини, коли її батьки перетворилися на слимачих рабів, вона стиснула мої пальці так сильно, що вони б тріснули, якби були тендітніші. Але вона втримала себе в руках.

Я не став переглядати котушки, позначені як «Період перебування в підвішеному живому стані». Їх виявилося навдивовижу багато, і, як на мене, пам’ять людини, яка перебувала в такому стані, навряд чи містила щось цікаве. Як би там не було насправді, але я вважав, що ми все одно нічого не дізнаємося зі спогадів того періоду про причини загибелі слимаків, тому я