Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

відсунув ті котушки убік і перейшов до групи, яка стосувалася реанімації Мері та її порятунку з боліт.

З відеоряду було ясно одне: щойно її оживили, як на неї напав паразит і полонив її. Бездушний вираз обличчя Мері відображав бездушність самого слимака, який не завдавав собі клопоту з маскарадом. У телетрансляціях із червоної зони такі вирази траплялися дуже часто. Відсутність фактажу в спогадах Мері за той період підтверджувала цей висновок.

Потім ми раптово побачили маленьку дівчинку, вже не одержиму слимаком, дівчинку хворобливу й перелякану. Її відтворені думки справляли враження якихось марень, але нарешті почувся гучний і чіткий голос: «Щоб я здох у неділю! Поглянь, Пітере, це ж маленька дівчинка!». Другий голос спитав: «Жива?». На що перший відповів: «Та хтозна».

Решта тої плівки перенесла нас до Кайзервілля та одужання Мері; в ній було багато нових голосів та спогадів, але невдовзі запис скінчився.

— Пропоную продивитися ще одну плівку за той самий період, — сказав доктор Стілтон, виймаючи котушку з проєктора. — Вона трохи відрізняється від першої, а цей період є ключовим для розгадки проблеми, яка перед нами постала.

— А чому, докторе? — поцікавилася Мері.

— Ви можете не дивитися її, якщо не хочете, але на дослідженні саме цього періоду ми зосередили наші зусилля. Із ваших спогадів ми прагнемо вибудувати картину того, що сталося з паразитами на Венері, і чому вони всі повиздихали. Зокрема, якщо ми дізнаємося, від чого здох ваш володар-титанець ще до того, як вас знайшли, — що вбило його, але не вбило вас, — то ми, нарешті, зможемо отримати необхідну нам зброю.

— А хіба ви не знаєте, що це за зброя? — здивовано спитала Мері.

— Ще не знаємо, але невдовзі дізнаємося. Людська пам’ять — це навдивовижу місткий масив спогадів, але часто цим не можна скористатися.

— Але ж я можу дати вам відповідь просто зараз, я лише думала, що ви знаєте. Це — так звана дев’ятиденна лихоманка.

— Що?! — Гейзельхерста аж підкинуло на стільці, наче його голкою вштрикнули.

— Що почули. Хіба ж це не було видно з мого обличчя? Воно мало всі характерні ознаки, я маю на увазі так звану маску. Я бачила цю лихоманку кілька разів; мені доводилося доглядати хворих у Кайзервіллі, бо я сама перехворіла нею й тому мала до неї імунітет.

— Що скажете, докторе? — спитав Стілтон. — Вам доводилося бачити реальний випадок цього захворювання?

— Реальний випадок? Ні, не доводилося, бо на час другої експедиції на Венеру проти цієї лихоманки вже створили вакцину. Проте я дуже добре знаю її клінічні прояви.

— А чи не можете ви вказати на них, виходячи з наших записів?

— Розумієте, — обережно почав Гейзельхерст, — те, що ми бачили, збігається із симптомами дев’ятиденної лихоманки, але не повністю, не надто переконливо.

— Чому це непереконливо? — різко кинула Мері. — Я ж сказала вам, що це — дев’ятиденна лихоманка.

—Нам потрібно в цьому пересвідчитися, — сказав Стілтон вибачливим тоном.

— А що вам іще потрібно, аби пересвідчитися? Які ще тут можуть бути неясності? Мені сказали, що я хворіла на дев’ятиденну лихоманку, коли мене знайшли Піт і Фріско. Я доглядала за іншими хворими на неї пізніше, але більше ніколи не заразилася нею сама. Я пам’ятаю, який вигляд мали перед смертю їхні обличчя, — точнісінько такі, як і моє на ваших записах. Кожен, хто коли-небудь бачив хворого на цю лихоманку, ніколи не сплутає її з іншою хворобою. Яких іще доказів вам потрібно? Палаючих написів у небі?

Я ще ніколи не бачив Мері такою близькою до втрати самовладання — за винятком одного разу. І я подумав: «Стережіться, джентльмени, бо буде лихо!».

— Ви вельми переконливо висловили свою точку зору, шановна добродійко, — сказав доктор Стілтон, — але скажіть мені: вважалося, що ви не мали спогадів про цей період, і мій власний досвід роботи з вами підводить мене саме до такого висновку. А тепер ви говорите так, наче маєте чіткі й свідомі спогади, — я правильно кажу?

На обличчі Мері з’явився спантеличений вираз:

— Так, тепер я пам’ятаю, я пам’ятаю все абсолютно чітко. Просто я не згадувала про це багато років.

— Я вас зрозумів, — сказав Стілтон і повернувся до Гейзельхерста: — Що скажете, докторе? Чи маєте ви культуру збудників цієї хвороби в цій лабораторії? Ваші люди працювали з нею?

— Чи працювали мої люди з нею?! — ошелешено перепитав Гейзельхерст. — Звісно, ні. Про це й мови бути не може — це ж дев’ятиденна лихоманка! З таким же успіхом можна працювати з поліомієлітом або тифом. Це все одно що сокирою нігті обрізати!

Я торкнувся руки Мері й сказав:

— Ходімо, люба. Схоже, ми зіпсували їм все, що можна.

Коли ми пішли, я помітив, що вона тремтить і на очах у неї сльози. Я повів її до їдальні для системного лікування міцним алкоголем.

***

Згодом я вклав Мері подрімати і посидів із нею, допоки не переконався, що вона заснула. Потім я розшукав свого батька — він був у кабінеті, який виділили йому військові.

— Привіт, — сказав я.

Він задумливо поглянув на мене:

— Ну що, Елігу, я чув, що ти зірвав джек-пот.

— Я волію зватися Семом. — відказав я.

— Гаразд, Семе. Успіх — це вже саме по собі виправдання, але твій джек-пот виявився невтішно малим. Ситуація здається майже так само безнадійною, як і раніше. Дев’ятиденна лихоманка... Не дивно, що колонія вимерла разом зі слимаками. Я не уявляю, як ми можемо нею скористатися. Ми ж не можемо сподіватися, що у кожного індивіда проявиться, як у Мері, незламна воля до життя.

Я розумів його: серед незахищених землян смертність від означеної лихоманки складала дев’яносто вісім із гаком відсотків. Серед вакцинованих смертність фактично дорівнювала нулю, але такий варіант все одно не підходив.

Нам потрібен був мікроб, який