Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Я надовго замовк, замислившись.

Знову нам випала гонитва з часом. По суті, слимаки мають бути вельми дурними, бо покладаються на рабів. Може, саме через це вони перебиралися з планети на планету, псуючи все, до чого торкалися. Через певний час їхні носії вимирали, і у них виникала потреба в нових носіях.

Але все це — теорія, і я її відкинув. Одне було ясно: те, що трапилося за Завісою, може трапитися і в червоній зоні, якщо ми не знайдемо способу перебити усіх слимаків, причому дуже швидко! Замислившись над цим, я вирішив зробити те, про що вже думав раніше: примусити себе взяти участь у сеансах гіпнозу, які проводилися над Мері. Якщо в її прихованих спогадах міститься інформація про те, як можна знищити слимаків, то, можливо, мені поталанить знайти її там, де не вдалося іншим. У будь-якому разі я зібрався піти на ці сеанси, і мені було байдуже, сподобається це Старому та доктору Стілтону чи ні. Мені набридло, що до мене ставляться, як до чогось середнього між принцом-консортом і небажаною дитиною.

РОЗДІЛ 30

Після нашого повернення ми з Мері жили в кабінці завбільшки з бас-барабан. Вона призначалася для одного молодшого офіцера, бо лабораторія не передбачала, щоб там мешкали одружені пари. Тож ми жили як оселедці у бляшанці, але нам було байдуже.

Наступного ранку я прокинувся перший і, як зазвичай, перевірив, чи не причепився до Мері слимак. Поки я це робив, вона розплющила очі й сонно усміхнулася.

— Спи, — сказав я їй, — маємо ще пів години.

Але вона більше не заснула. Через деякий час я звернувся до неї:

— Мері, а що ти знаєш про інкубаційний період бубонної чуми?

— Звідки мені знати? До речі, у тебе одне око темніше за друге.

Я злегка потормосив її:

— Послухай-но, дівчино. Минулого вечора я ходив до бібліотеки, щоб зробити деякі грубі підрахунки. І з’ясував, що слимаки, напевне, напали на наших друзів-комуністів приблизно за три місяці до того, як вони вдерлися до нас.

— Ясна річ.

— А ти що — знала? Чому не сказала?

— Мене ж ніхто не питав. Але це й так було очевидно.

— Чому очевидно, заради бога? Втім, пора вставати, бо на сніданок спізнимося.

Коли ми покидали кабінку, я спитав:

— Цього ранку гіпнотичні процедури почнуться у звичайний час, еге ж?

— Авжеж.

— Мері, а чому ти ніколи не розповідаєш, про що вони тебе розпитують?

Мері здивовано поглянула на мене:

— Але ж я не знаю.

— Так я і думав. Глибокий транс плюс команда все забути, так чи ні?

— Здається, що так.

— Що ж... доведеться внести до процедури деякі зміни. Сьогодні я піду разом із тобою.

— Гаразд, любий, — тільки й сказала вона.

***

Всі вони зібралися, як і зазвичай, в кабінеті доктора Стіл-тона: Старий, Стілтон власною персоною, начштабу полковник Джибсі, підполковник, якого я знав лише в лице, й химерне збіговисько техніків-сержантів 2, молодших офіцерів та прислуги. Схоже, у війську має бути щонайменше восьмеро, щоб допомогти високому чину сходити в туалет, — саме через це я свого часу й звільнився зі служби.

Побачивши мене, Старий здивовано підняв брови, але нічого не сказав. Сержант, який виконував обов’язки швейцара, спробував зупинити мене.

— Доброго ранку, місіс Найвенс, — звернувся він до Мері й додав, поглянувши на мене: — А вас у списку немає.

— Я сам заношу себе до списку просто зараз, — сказав я так, щоб почули всі, й проштовхнувся повз сержанта.

Полковник Джибсі вирячився на мене, потім поглянув на Старого й глухо прогарчав щось на кшталт «Що все це означає?». Старий не відповів, але його брови піднялися ще вище. Всі навколо завмерли зі скам’янілими обличчями, вдаючи, що їх там немає, — окрім однієї дівчини-сержанта, яка не втрималася й весело вишкірилася.

Старий підвівся, сказав Джибсі «Одну хвилинку, полковнику» і прошкутильгав до мене. А потім мовив так, щоб міг почути я один:

— Синку, ти ж мені обіцяв.

— Так. Але я скасовую свою обіцянку. Ти не мав права вимагати від чоловіка обіцянки щодо його дружини. Ти не взяв Мері до уваги.

— Тобі нема чого тут робити, сину. Ти не маєш належної кваліфікації. Заради Мері, йди звідси.

До того моменту мені не спадало на думку ставити під сумнів право Старого перебувати в тій кімнаті, але вмить я прийняв рішення і вмить його озвучив, несподівано для самого себе:

— Це тобі тут нема чого робити, бо ти не аналітик. Тому вимітайся звідси геть.

Старий поглянув на Мері і я також. Вираз її обличчя не змінився. Старий мовив, повільно підбираючи слова:

— Ти що, блекоти об’ївся, синку?

На що я відказав:

— Експерименти проводять ні над ким іншим, як над моєю дружиною, тому з цього моменту правила тут встановлюю я — інакше жодних експериментів тут більше не буде.

— Молодий чоловіче, ви що, з глузду з’їхали? — різко втрутився полковник Джибсі.

— А який ваш тутешній статус? — напустився на нього я. І, поглянувши на його руки, додав: — У вас на персні абревіатура ВІВ, тобто Військовий інститут Вірджинії. А який ваш конкретний фах? Ви — доктор медицини? Чи дипломований психолог?

Полковник підвівся й спробував надати собі поважного вигляду, але без одежі це йому вдалося погано, бо достоїнство — воно всередині, як, скажімо, у Мері.

— Ви, мабуть забули, що це — військовий об’єкт.

— А ви, мабуть, забули, що ми з дружиною — не військовий персонал. Ходімо звідси, Мері, — додав я.

— Гаразд, Сем, — погодилася вона.

Я звернувся до Старого:

— Я оповіщу Відділ, куди