Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Тож цей шанс було втрачено. І тепер відповіді на запитання можна було роздобути лише від Мері. Припускаючи, що якась конкретна венеріанська інфекція виявилася фатальною для слимаків, але не для людей (бо Мері вдалося вижити й пережити паразитів), залишалося одне: випробувати всі типи інфекцій і визначити, яка з них виявилася смертельною. Чорт забирай, як же це геніально: перебрати кожну піщину на широкому узбережжі та швидко виявити, яка з них має квадратну форму!

Проблема трохи спрощувалася тією обставиною, що потреби визначати, які венеріанські хвороби є смертельними для землян, не було. Річ у тім, що список суто венеріанських хвороб, фатальних для землян, є навдивовижу коротким, а список не фатальних, але дратівливих і неприємних є надзвичайно довгим — з точки зору мікроба з Венери, ми, напевне, є для нього аж надто незвичним харчем, не відповідним його смакам. Втім, сумніваюся, що венеріанський мікроб має якусь точку зору, хоча шановний доктор Макільвейн думає інакше.

Проблема ускладнювалася тим, що типи суто венеріанських захворювань, представлених живими мікробними культурами на Землі, були вкрай обмежені кількісно, тобто шуканої піщинки могло не бути на узбережжі взагалі. Ясна річ, таку ваду можна було легко усунути: варто було лише кілька сотень років попрацювати над дослідженням далекої планети.

А тим часом у повітрі війнуло холодом — програма «Сонячна засмага» не могла тривати безкінечно.

***

Довелося повертатися туди, де крилася сподівана відповідь: до мозку Мері. Мені це не подобалося, але я нічого не міг вдіяти. Схоже, вона не здогадувалася, чому її знову й знову просили пройти сеанс гіпнозу, а може, здогадувалася, але не казала. Вона начебто зберігала зовнішній спокій, але внутрішня напруга все одно проявлялася — синцями під очима й іншими подібними симптомами. Насамкінець я пішов до Старого і сказав, що це має припинитися.

— Тобі краще знати, синку, — спокійно відповів Старий.

— Звісно, що краще! Якщо ви й досі не спромоглися витягнути з неї те, що вам потрібно, то вам вже ніколи не вдасться цього зробити.

— А чи маєш ти уявлення, скільки часу треба витратити на дослідження всіх спогадів у свідомості людини, навіть якщо йдеться про якийсь конкретний період? Це займає стільки ж часу, скільки тривав сам період. Те, що нам потрібно — якщо воно взагалі там є, — може мати неоднозначний характер.

— Так, якщо воно взагалі там є, — повторив я. — І ти достеменно цього не знаєш. Попереджаю: якщо в результаті цих дослідів у Мері трапиться викидень, то я особисто дам тобі по голові.

— А якщо нам не вдасться нічого знайти, — спокійно зазначив Старий, — то ти волатимеш до Небес, щоб трапився викидень. Чи ти хочеш виховувати дітей на поталу титанцям?

Я прикусив губу.

— Чому ти не послав мене до Радянського Союзу, а тримаєш мене біля себе?

— Якщо тобі так цікаво, то, по-перше, ти потрібен мені тут, щоб підтримувати добрий настрій Мері, а не поводитися мов зіпсутий засранець! По-друге, потреба в цьому відпала, бо інакше я тебе туди відрядив би.

— Годі тобі! А що сталося? Надійшла інформація від якогось іншого агента?

Старий підвівся й кинув, йдучи до виходу:

— Якби ти навчився виявляти дорослу цікавість до світових новин, то ти не питав би мене.

— А що сталося? — знову повторив я, але шеф не відповів — він вже пішов.

Я поквапився слідом за ним — дізнатися, що коїться у світі. Мій одноколійний розум ніколи не виявляв інтересу до щоденних новин — як на мене, то оця наруга над вухами та очами розповідями про банальні речі, які відбуваються десь на краю світу, є прокляттям так званої цивілізації і вбивством серйозного аналітичного мислення. Але я справді інколи випадаю з потоку світових подій.

Цього разу я примудрився проґавити новину про азійську чуму. Пропустив першу, ні, другу за величиною новину сторіччя, єдину загальноконтинентальну епідемію Чорної смерті, починаючи із сімнадцятого століття.

Мені було незрозуміло одне. Комуністи — істоти навіжені, з ними все ясно, але я бував за Завісою достатньо довго, щоб переконатися: їхня державна система охорони здоров’я була не гіршою за нашу, а в чомусь навіть кращою, бо тамтешні можновладці потребували великої кількості підлеглих і тому ставилися до охорони здоров’я з усією серйозністю. Щоб допустити поширення таких напастей, як пацюки, блохи й воші, державна система мала бути неефективною, чого в даному випадку не можна було сказати. У цьому відношенні комісарам навіть вдалося почистити Китай щонайменше такою мірою, що бубонна чума й тиф якщо й з’являлися там час від часу, то в ендемічному вигляді, а не у вигляді епідемії.

Але цього разу обидві чуми поширювалися зі швидкістю чуток на всьому російсько-сибірсько-китайському просторі. Ситуація стала настільки серйозною, що радянська державна система розвалилася, і уряд СРСР через космічні станції став благати ООН про допомогу. Що ж трапилося?

Поміркувавши, я склав докупи два фрагменти головоломки і знову звернувся до Старого:

— Думаю, шефе, за Завісою теж були слимаки.

— Так.

— І ти про це знав? Тоді заради всього святого, мусимо робити щось негайно, інакше вся долина Міссісіпі опиниться в тому ж стані, що й Азія. Достатньо одного пацюка, одного маленького пацюка...

Я пригадав свій час перебування серед слимаків — зазвичай я намагався уникати цих спогадів. Титанцям було начхати на санітарний стан людей. Мій володар жодного разу не змусив мене помитися, жодного. Відтоді, як слимаки облишили маскарад як більше непотрібний, то, напевне, на всьому просторі від канадського кордону й до Нового Орлеана жодна людина не милася у ванні. І тому знову поширилися воші й блохи.

Старий зітхнув:

— Можливо, це найкращий вихід. І, можливо, єдиний.

— А іще можна їх просто розбомбити. Так буде навіть краще. Чистіший спосіб померти.

— Та отож. Але ж ти знаєш, що ми не будемо цього робити. Допоки існуватиме можливість знищити шкідників, не спалюючи при цьому сарай, то ми продовжуватимемо спроби.