Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Зі мною все буде добре, не хвилюйся, — відповіла я.

Я справді почувалася краще, перебуваючи вдалині від їжі. Ще кілька хвилин тут і, можливо, це відчуття зникне зовсім.

Я відчувала, як Девід стоїть там. Краєм ока я бачила тінь, яка важко нависла наді мною. Мені було занадто соромно, і я почувалася занадто збентеженою, щоб подивитися йому в очі. Я роззирнулася в пошуках чогось, на чому можна було б сконцентрувати свій погляд, і нараз мої очі зупинилися на старій металевій флязі на каміні.

— Ти сумніваєшся у своєму рішенні? — запитав він голосом, що, здавалося, лунав здалеку. — Усе гаразд, якщо це так. Ти ще нічого не підписала.

— Жодних сумнівів, — відповіла я.

— Я розумію, що тепер страшні часи, — продовжував Девід. — Усе змінюється. Я впевнений, що все здається таким непевним. Важко усвідомити, чи робиш ти правильний вибір.

— Правильний вибір? — запитала я.

Мене справді хвилює саме це?

— Тобі доведеться змусити себе повірити у свій вибір, — сказав він. — У цьому весь фокус. Ти віриш у це доти, допоки це не стає правдою.

— Достоту як управління власним бізнесом, — сказала я.

Запах — ніби сміття. Ніби мертвеччина. Мені здалося? Чи це щось інше? Він здавався таким…

— Як і будь-що інше, — сказав він. — Віра, ілюзія, реальність. Ми самі створюємо світ навколо нас, Маржан. Це магія, і ми робимо її щодня.

— Хіба? — запитала я.

Щось промайнуло в моїй голові, мимовільна думка, запитання, що сховалося в пітьмі мого розуму, перш ніж я встигла озвучити це.

— Можливо, ти хочеш побути наодинці? — сказав Девід.

Я почула, як він розвернувся, щоби повернутися в їдальню. Я втупилася у фляшку, намагаючись пригадати ту думку, щоб вона міцно закріпилася в моїй свідомості. Але єдине, що зринало в моїх мізках, це слова Девіда.

Віра, ілюзія, реальність.

Ми робимо її щодня.

Чогось бракує.

— Девіде? — звернулася я.

Я почула, як він зупинився. Моє серце закалатало як ­шалене.

— Як ви познайомилися з моїм батьком? — запитала я.

Якусь мить він мовчав.

— Що ти маєш на увазі?

— Маю на увазі вашу першу зустріч із ним. Як це сталося? Він шукав тебе? Ти телефонував йому у справах? Як це було?

Знову тривале мовчання, і в цю мить світ почав розвалюватися навколо мене. Я чудово знала, що ця тиша означає. У такій тиші зароджується брехня.

— Гадаю… — промовив він. — Нас познайомили.

— Хто вас познайомив? — запитала я якомога спокійнішим голосом.

— Я не… — Він замовк. — Навряд чи я пам’ятаю. — І після цього він різко змінив тему. — Повертайся до столу. Нас чекає пиріг у духовці. Яблучний пиріг. Ми збиралися зробити тобі сюрприз, але…

— Дезорієнтація, — сказала я.

— Перепрошую?

— Венс Коґланд, — продовжувала я. — Лаббок, штат Техас.

Ще одна довге, незрозуміле мовчання.

— Маржан, що це за питання такі?

Я розвернулася до нього, щоб подивитися йому в очі, і побачила в них страх.

— Чого бракує, Девіде? — запитала я. — Скажи мені.

— Про що ти говориш?

Його голос був гадано спокійним, але ці запитання заскочили його зненацька. Він простягнув до мене руку, і я відступила назад.

— Хто це вчинив? — запитала я.

— Вчинив що? — запитав Девід.

Він зробив іще один крок до мене, а я зробила ще один крок назад.

У дверях стояла Елізабет.

— Що тут коїться? — вигукнула вона.

— З нею щось не так, — відповів Девід.

— Розкажи їй, — сказала я. — Розкажи їй правду. Розкажи про Венса Коґланда.

Він продовжував іти вперед, а я — назад.

— Тримайся від мене подалі, — промовила я.

— Мені викликати поліцію? — запитала Елізабет, тримаючи в руці мобілку.

— Не треба, — сказав він, примирливо витягнувши обидві руки перед собою.

— Хто вбив Венса Коґланда? — запитала я.

На обличчі Елізабет відобразився жах. Я бачила Рамзі, що визирав із пройми дверей. Я почувалася трохи божевільною. Але тепер це не мало жодного значення. Я була тут. Я пройшла довгий шлях. Я мусила пройти його до кінця.

— Хто вбив мого батька?

— Девіде? — голос Елізабет прозвучав тихо й нажахано. — Про що вона говорить?

— Ні про що, Ліз, — відповів Девід, не зводячи з мене очей. — Вона просто переживає тяжкі часи.

— Татку? — вигукнув Рамзі.

— Не підходь, хлопче, — сказав він. — Свого брата також сюди не пускай. Маржан…

— Ні! — сказала я. — Я не послухаю тебе, поки ти не даси відповіді на мої запитання.

— Присядь, і ми поговоримо.

— Це був ти, Девіде? Це ти був у Лаббоці?

— Заспокойся, Маржан, — промовив він. — Ти не усвідомлюєш, про що говориш.

У кімнаті ставало спекотно — сухий, пекучий жар із запахом паленої кориці та гвоздики. Ми танцювали по кімнаті — він наступав, а я відхилялась і відступала.

— Ти зробив це, — сказала я. — Це був ти.

— Ні, — сказав Девід.

Я відступила назад у їдальню. Рамзі сховався в кутку. Коул усе ще сидів на кріслі. Він плакав.

— Це був ти, — повторила я. — Ти вбив їх обох.

— Ні! — закричав Девід. — Ні! Ні! Ні!

Я не могла сфокусувати свій погляд на ньому. Він був розмитим. Усе було розмите — хитлива, спотворююча пляма з кольорів і світла. Моє серце гучно гупало в грудях. Я була впевнена, що в кімнаті стало ще спекотніше. Здавалося, ніби я згораю.

— Ти вбив Венса, і ти вбив мого батька.

— Тримайся подалі від мене, — прогарчав Девід. — Тримайся подалі від мого дому, тримайся подалі від моєї сім’ї.

Їжа, що була на наших тарілках, зникла. Натомість валялися клапті картону, шматки технічної гуми, зіжмаканий папір. Брудна вода. Сміття. Аромат вечері пропав, а натомість прийшов затхлий сморід багаторічної пустки, запах гнилого сміття. Фарба почала відлущуватися від стін. Вона тріскала й пухирилася на моїх очах. Лампочки вибухали в цоколях, розсипаючи по кімнаті бризки іскор.

— Я лише хочу знати, чому, — сказала я. — Чому ти вбив мого батька?

Але