Єва Басіста - Хтива мрія. Книга перша, Єва Басіста

Глава 27.1

- Спішила двері відчинити, перечепилася та впала, - пояснюю і картаю себе за свою незграбність. Добре, що хоч лобом не ушкварилася, бо я така, що можу.

- У коліно вдарилася? - допитується.

- Угу.

- Сильно болить? - підходить до мене.

- Уже минає, - розгинаюся та намагаюся рухати ногою. У дитинстві подібні падіння були не такими болючими, а точніше майже зовсім. Якщо крові нема та не треба пекучої зеленки, то навіть падінням не рахується

- Треба лід прикласти, - сопе він.

- Не варто, Романе, зараз усе мине. Удар не такий же сильний, - вирівнююся та лякаюся від його дій. Він різко бере мене за підборіддя, задирає мою голову та, спостережливо поглядаючи в очі, запитує:

- Невже ти забула, як мене сьогодні називати?

- Ні, - проймає переляк, який затуманює біль у коліні. Наче і не падала.

- І як?

- Господар, - опускаю очі.

- Правильно, Насте, - відпускає моє підборіддя. - І не сперечайся зі мною.

- Добре, - шепочу.

Роман підхоплює мене на руки та заносить до спальні, де я за мить лежу на ліжку, а він йде з кімнати тихими кроками.

Я непорушно лежу, як мене поклав. Бо як втямила - сесія почалася, як тільки відкрилися вхідні двері.

Роман повертається, сідає на ліжко, кладе мої ноги собі на коліна й питає:

- Яке саме?

- Ліве.

Після моєї відповіді його проштрикує холод, від якого шкіра по всьому тілу стає гусячою. Роман водить кубик льоду моїм коліном. Біль абсолютно зникає, а мені вже стає холодно на тій ділянці.

Але мовчу.

Він же продовжує повільно водити кубиком, який тане. Крапельки води біжать моєю ногою. Аж до пальчиків і скрапують на підлогу.

Раптово його рука з кубиком, який розтанув на половину, йде догори.

Я смикаюся. Тут набагато чутлива шкіра.

- Тихо, - наказує Роман. - Як коліно?

- Не болить, - намагаюся лежати спокійно, що  вдається важко.

- Насте, треба бути обережнішою, - підіймаються пальці з кубиком вище. - Але добре, що мені сьогодні непотрібні твої коліна… Тобі дуже личать ці портупеї та зачіска. Я задоволений, що ти все виконала, як я забажав.

- Дякую, - відповідаю на комплімент. - Сьогодні, мабуть,  зовсім не мій день, адже коли забирала посилку - змокла.

Тут би ще згадати Платона, але хай валить той збоченець із біноклем під три чорти. Невелика він «цаца», аби у голос про нього говорити.

- Змокла? - його пальці з кубиком підіймаються вище та йдуть вздовж низу живота.

- Попала під дощ, який мене викупав до нитки.

- Треба було перечекати, - зупиняється його рука. Невже опуститься кубиком туди?

Ні…

Його пальці підіймають його вище та сильніше вдавлюють рештки кубика, а ось вода від нього стікає нижче. Холодний струмок затікає прямо між ніжки, даючи легку прохолоду.

- Якби я стала чекати - не встигла б нафарбуватися та привести себе в порядок. А я не хочу, аби Господар злився.

Я не бачу його, але переконана, що він усміхається. Відчуваю цю емоцію всіма своїми органами чуття.

Його пальці тим часом досягають рівня грудей, а кубика вже нема - розтанув. Тепер лише холодні пальці продовжують мандрівку тілом та холодять, але не мокрим холодом, а пробирають до кісток сухим.

Роман досягає моєї шиї та береться за сріблясте  кільце. Трішки тягне за нього та каже:

- Сьогодні я зафіксую тебе на столі для бандажу та використовуватиму падли, які ти зараз маєш сама обрати. Три різних.

Три різних… Ці два слова прокочуються луною по голові та відбиваються декілька разів. Від одного лячно стає, а тут аж три!

- Обирай, - підіймає мене за кільце.

Я встаю та покірно йду до шафи. Чую, що Роман щось витягає з-під ліжка, але не насмілююся обернутися та поцікавитися. У мене тут важливіша справа, а також можу вихопити покарання.

Відчиняю шафу та гублюся… Тут багато шухляд, а я не знаю, в якій саме шукати. Всі відкривати не хочу. Ще щось побачу та злякаюся.

- Де саме вони лежать?

- А хіба ти не дослідила шафу, поки мене не було?

- Ні.

- Хмм… Я думав ти полізеш із цікавості… Третій знизу.

Я нахиляюся та смикаю його.

Очі ледь не вивалюються. Тут цілий склад падлів… І всі різні. На видному місці лежить для покарань - із шипами. Я його ніколи в житті не візьму.

Першим беру до рук чорний шкіряний падл, який має середню ширину та довжину. На дотик він м'який. Годую себе думкою, що буде й таким під час ударів.

Шукаю наступний - обираю фіолетовий, зроблений зі силікону. Він ширший за шкіряний та дуже гнучкий, що аж можна майже вдвоє зігнути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍