Єва Басіста - Хтива мрія. Книга перша, Єва Басіста

Стою, мов бронзова статуя на площі.  Тіло труситься. Так сильно…

І чого мене так безумно проймає, аж до кісток, тривога? Він же нічого такого не сказав. Просто хвостом покрутив та дурню зморозив. Та все!

Але його позирк у сторону спальні. Це він мене так паралізував…

Чому?

Діма бачив інших дівчат, які сюди приходили? А якщо бачив, то що тут смертельного?

Вони були до мене, а Роман не чернець. Нині не цікавить кількість дівчат, із якими мав стосунки, та підкорених. Моя ціль інша - стати останньою у цьому списку. Завершити його, аби більше не вписував імена інших.

Плани у мене грандіозні, бо Роман, із тої розмови, коли розпитувала про стосунки, то ще та пташка, яка хоче до тридцяти років ширяти безхмарним небом, а там уже ліпити гніздо - задуматися про стосунки.

Думки дають полегшення. Тривога покидає мене. Перестаю труситися, мов листочок, та беру до рук посилку. Нарешті йду до спальні. На ліжку на мене чекає аркуш паперу формату А4, який зігнутий вдвоє.

Хапаю його, розгортаю та втуплююся очима. Вперше в очі впадає гарний почерк Романа, який настільки ідеальний, що аж заздрощі беруть. Літери округлі та гармонійно стоять одна біля одної. Навіть не віриться, що це писав чоловік. Такий стиль письма більше притаманний жінкам.

Але не всім. Я, напевно, виняток. У мене жахливий почерк, а до того ще дуже нерозбірливий, а деякі слова навіть не дописую. Тільки я можу розшифрувати те, що нашкрябала.  

Проте не на тому концентрую увагу. Потім помилуюся ідеальними літерами.

- Твоє завдання просте. Одягнути все, що лежить у посилці, закласти волосся та чекати на мене. Також для тебе я сьогодні Господар.

Здіймаю брови. І на це він дав мені аж три години? Я розумію, що всі чоловіки вважають, що жінки довго збираються, але…

Але добре, що дав. Адже зараз уже пів на шосту, а у мене мокра голова та точно треба зробити макіяж, щоб не мати вигляд молі, яка ніколи сонця не бачила - постійно жерла шубу в шафі.

Роздираю червоний пакет посилки. Першим до рук потрапляє ажурна чорна маска, яка закриватиме десь пів обличчя. Не сказати, що вона для БДСМ – більше для карнавалу, але якщо це хоче на мені бачити Господар - нехай. Його бажання.

Риюся далі. Виймаю широкий шкіряний чокер із сріблястим кільцем… Якщо є кільце, то значить буде повідець… Ех…

Після чокера до рук потрапляє чорний класичний «крабик» для волосся та шпильки з неведимками. Навіть подумав про зачіску, бо я вже метикувала, чим мені волосся заколоти, бо у сумочці тільки одненька резинка лежить.

Виймаю останнє - дуже багато широких шкіряних лямок. Починаю крутити в руках та доходить, що це портупеї. Виходить, що сьогодні найзакритішою ділянкою мого тіла буде обличчя.

До восьмої години вечора я повністю зібрана. Сиджу на ліжку у цьому всьому антуражі та якось…

Сьогодні не стане зі мною панькатися. Відчуваю, що мої сідниці будуть червоними, мов доспілі порічки, адже він сьогодні Господар.

Подумки згадую стоп-слова… Кропива та апельсин…

Кидаю погляд на іксоподібну установку, а особливо на широкі наручники.

Вдихаю, заплющую очі, складаю руки на колінах та чекаю. Налаштовуюся бути слухняною підкореною.

Роздається шурхіт біля дверей. Це точно Роман. І тут згадую, що забула вийняти ключ із дверей - померкнуло у пам’яті.

Дуринда!

Встаю та біжу до них. Тут неочікувано із-за лаштунків виплигує  на волю моя незграбність, яка ставить мені підніжку. Я падаю. Коліном вдаряюся об підлогу. Біль одразу прострілює його, а на очі гепаються сльози.

Але одразу встаю. Треба витягнути той бісів ключ. Роблю це та спираюся на раму дверей, корчусь від болю, який хоч і стихає, але до біса неприємний.

Роман відмикає двері та заходить. Бачу його чорні туфлі й край штанів.

- Насте, що сталося? - питає він.