Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

Між тим «пірамідопавук», стріляючи й махаючи на всі боки відростками, дотягнувся до платформи, підтягнув її, заліз і спробував зафіксуватися, однак залишені «шпильки» заважали.

— Який примітив, — сказав синтетичний голос, відростками очищаючи кріплення.

Денис підхопився й побіг до машини, а церковники відкрили вогонь. Спалахи й вибухи наповнили яр. Броньоване скло в поліційній машині не витримало — розлетілося, засипавши все довкола дрібними кубиками. Контрабандист виліз із неї й ліг на дорогу, прикривши голову руками. Земля стогнала й тремтіла, зі схилів осипався ґрунт. Аян і Боб сховалися за церковною машиною, із салону якої вискочила Марта, і втрьох вони тулилися одне одного, прикриваючи вуха руками. Повітря наповнилося жаром і дихати стало важко.

— Де Денис і Тео?! — прокричав Боб, оскільки ні капітан, ні екстремофіл так і не з’явилися біля них, але його ніхто не почув.

Визирнути з-за машини було нереально, після кількох спроб він просто вирішив чекати, коли церковники припинять стрільбу. Аж ось вибухи припинилися, дим почав розвіюватися, і в кількох метрах від машини він розгледів обриси двох фігур: Денис сидів ногами до них, затиснувши голову між колін, як досвідчений йог, а Тео прикривав його собою.

Облишивши зброю, всі троє побігли до них. Денисів одяг оплавився, натомість на Тео візуально все було цілим. Екстремофіл мружився й трусив головою, загальмовано реагуючи на їхні спроби допомогти йому підвестися, зрештою відмахався від них, відповз і ліг на землю, скрутившись калачиком. Денис був непритомним, але основною проблемою було не це: з його правого боку стирчала частина відростка тетраедра, і поруч натекла вже чимала калюжа крові.

— Тату... — Марто безсило опустилася поруч.

— Пульс є? — схилився Боб над нею й Аяном.

— Є, — відповів Аян, узявши Дениса за зап’ясток.

Із диму до них виринула Міланова постать:

— Всі цілі?

— Частково. Дениса треба до лікарні.

— О... зараз. Мамо! Треба аптечка!

Людмила підійшла, обвела поглядом усіх присутніх, присіла поруч із Денисом, відсунула обпалений одяг від рани, дістала із сумки на поясі балончик і заприскала ним розірвані краї.

— Коли скажу — швидко витягай залізяку, — звернулася вона до Аяна.

— Він же стече кров’ю, — заперечив той.

— Не стече: я не дозволю. Він потрібен мені живим. Виймай! — скомандувала Людмила і, як тільки Аян висмикнув відросток, спрямувала засіб до рани.

— Що це таке? — Боб зазирнув з іншого боку.

— Гемостатичний спрей. Був би він одним з нас, цього було б достатньо, а так, доведеться везти його до лікарні. Мілане, підготуй місце в машині.

— Зараз, — він пройшов пару кроків і зупинився біля Тео, що лежав на дорозі й тер вуха, на яких виднілася пурпурова кров. Мілан присів, поклав руку йому на плече і, коли Тео поглянув на нього, жестом запропонував піти з ним.

У машині він дав йому воду і заприскав гемостатичний спрей у вуха, а також на ногу. Нічого не говорив. Знав, що Тео просто потрібен час.

Коли Дениса завантажили до машини, дим розвіявся і у місячному сяйві вони побачили оплавлені рештки тетраедра й платформи, які застигли посеред дороги.

— І часто ви так граєте у пейнтбол? — запитав Боб у Мілана, розглядаючи те, що лишилося від командного дроїда.

— Особисто я — не дуже, але тепер, можливо, доведеться робити це частіше, — зітхнув той.