Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

▿ 30 ▵

Крізь сон Тео чув віддалений приглушений жіночий голос. Знайомий голос, спочатку йому здалося, що говорить Марта, але в звучанні було стільки розпачу й надриву — Марта ніколи так не говорила. Тео не міг розібрати жодного слова, крім свого імені, а голос говорив і говорив... Потім з’явився інший голос, також жіночий, і ще один, дитячий. По характерному лепетанню одразу ж впізнав Ханну, жіночий ідентифікувати було складно через приглушеність, хоча він теж його раніше чув. А потім настала тиша. Були ці голоси справжніми чи наснилися?

Тео відкрив очі й нічого не побачив перед собою: його огортала темрява. Спершись на лікоть, спробував звестися, але вдарився чолом об щось доволі тверде, ойкнув й зашипів, тручи вдарене місце.

— Прокинувся! — вигукнула Ханна, і вже за мить темінь розрізала лінія яскравого світла, що утворилася при відкриванні кришки камери.

Примружившись, Тео сів. Роззирнувся й побачив, що знаходиться в церкві «Семи див», і не просто в церкві, а в тій самій камері, з якої не так давно Ярослава кликала Мілана. І тепер Тео розумів, чому тоді Мілан казав сестрі вимкнути освітлення: яскраве світло після темряви жахливо різало очі.

— Привіт, — усміхнулася до нього Ханна, підійшовши ближче до камери, натомість Ярослава не зрушила з місця й нагородила його суворим поглядом. Ну що не так цього разу? І тієї ж миті Тео помітив, що він абсолютно голий, але в камері не було ні простирадла, ні рушника — одним словом, нічого, чим можна було б прикритися, крім рук.

— Чому Мілан тебе не переодягнув? — запитала Ярослава.

— Мілан?.. — Тео замислився, але нічого не пригадувалося. — Останнє, що я хоч якось пам’ятаю, що в лікарні Сузанна витирала мені кров з вух і збиралася вколоти снодійне. Я не знаю, як тут опинився. Зовсім.

— Зрозуміло... Куди ж він подів одяг? — Ярослава, насупивши брови, зазирала в камеру, чим змушувала Тео стискатися й вихилятися в різні боки, прикриваючись.

— Отам щось лежить на підлозі, за останньою камерою, — Ханна вказала пальчиком у кінець кімнати.

— Приб’ю Мілана, — бурчала Ярослава, пішовши й повернувшись із акуратно складеним одягом, який поклала на ребро камери. — Ось, одягайся.

— Може, ви відвернетеся? — запитав Тео, оскільки вони обоє дивилися на нього.

— Навіщо? Я допомагала бабусі пеленати Кіма, я знаю, що у хлопців між ніг, — посміхнулася Ханна.

— Не сумніваюся, що знаєш, але я — не Кім, — буркнув Тео, поклавши речі собі на пах: штани й сорочка, білизни нема, і, почавши натягувати довгу сіру сорочку, запитав: — Як довго я тут?

— Майже тринадцять годин. У лікарні Мілан запропонував забрати тебе до барокамери, бо, зважаючи на твою фізіологію, в ній ти відновишся швидше.

— Ну, почуваюся я дійсно непогано, а що з капітаном?

— Дядька Дениса прооперували. Я весь час була з тіткою Лідією біля нього. Він оце щойно отямився і покликав Марту, тому я прийшла їй сказати, що її кличе батько, і вона пішла до нього, а Ярослава привела мене до тебе.

— Марта була тут? — здивувався Тео.

— Останні кілька годин, — відповіла Ярослава.

Значить, той знайомий голос справді належав Марті... Що ж вона говорила? Чи повторить, якщо запитає?

— Ханно, поклич Мілана, будь ласка, — звернулася Ярослава до дівчинки.

— А де він?

— Або в кімнаті навпроти, або в кінці коридору, на кухні.

— Добре.

Коли Ханна вийшла, Тео поглянув на Ярославу:

— Щось відбувається?

— Уранці з Північної брами приїхала поліція. Річковий порт готують до примусового переселення, мотивуючи це складною екологічною ситуацією. На збори дали тиждень.

— А Дельту?

— Нічого не кажуть.

— Про пригоду в яру згадують?

— Ні. Ми там усе прибрали, єдине, що дорожнє покриття лишилося пошкодженим, а так все чисто.

— Нічого собі.

— Нам не вперше.

— Але ж тим дроїдом керував штучний інтелект, він знає, що трапилося і хто там був.

— Ідентифіковані тільки капітан і його донька, але мама працює над вирішенням цього питання.

— Як саме?

— Якщо деактивувати й вилучити їхні чіпи, то офіційно вони вважатимуться мертвими й уникнуть покарання. У них в родині є спадкова хвороба, яку можна прямо чи опосередковано назвати причиною смерті їх обох, якщо вони погодяться.

— Але так вони стануть нечіпованими особами, які підлягають знищенню.

— Якщо не потрапляти на очі псам Ради Корпорацій, то можна прожити довго.

Тео потер перенісся. Переселення — не найгірший наслідок, хоча, можливо, це тільки початок...

— Чому твоя мама їм допомагає?

— Вона вміє бачити в людях потенціал, а у випадку капітана все очевидно: він багато років забезпечував порядок в Річковому порту, після останньої хвилі переселення підтримував баланс, завдяки чому місто і ця частина Долини відносно нормально жили. Це під силу далеко не кожному.

— Згоден. А який потенціал вона бачить у Марті?

— Вона добре тренована і володіє різними видами зброї. Якщо додати їй ще й нашої витривалості, то...

— Знадобиться на півдні? — запитав Тео, і Ярослава підтисла нижню губу.

— Я не відповідатиму на це питання, поки що.

— Не відповідай, але, якщо ви там влаштовуєте такі феєрверки, то тепер мені зрозуміло, чому запчастини туди возять контейнерами...

Тео розгорнув штани, натягнув їх на ноги і одягнув, ставши на підлогу.

— О, ти вже й одягнувся, — усміхнувся Мілан, зайшовши до кімнати.

— Так, ще б взутися.

— Зараз, тут у мене є маленький сховок, про всяк випадок, — з-за барокамери Мілан витягнув сандалі. — Розмір має підійти, походи поки що в цьому.

— Дякую. Коли дістануся до своїх речей — все поверну.

— Можеш лишити собі, — відмахнувся Мілан. — До речі... на одяг, що був на тобі вночі особливо не розраховуй, він весь зотлів, лишився тільки той, що з «вуалі». Нитки трохи поплавило, але наші люди оновлять шви. Маю сказати, що твій костюм став для нас сюрпризом. Знаєш, особисто я старі зразки «вуалі» не бачив, то навіть не здогадався, що твій костюм такий хитрий. Власне, мама теж не одразу зрозуміла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍