Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Ваші теж з «вуалі»?

— Звичайно, але з новішої версії.

— І скільки видів «вуалі» існує?

— Та десь... сім чи вісім, — Мілан поглянув на сестру. — Скільки?

— Дідусь просив нічого не розповідати без нього, — відповіла та, глипнувши на брата.

— Та годі тобі! Тео один з нас!

— Це не причина порушувати вказівки старших, — Ярослава насупила брови й спідлоба поглянула на брата, а потім на Тео. — До того ж він не такий, як ми.

— Яро, будь ласка, звільни мене від своїх повчань і багатозначних фраз, — Мілан скривився й похитав головою.

— А ти не поспішай, почекай ще кілька годин, ясно ж було сказано, що за вечерею дідусь про все розповість.

— Добре, — буркнув Мілан і запитав Тео: — Їсти хочеш?

— Хочу, — тільки після цього питання він зрозумів, що дивне відчуття в животі не результат поранення, а голод.

 

Ханна на кухні пила чай з цукерками.

— Ярослава запросила нас усіх з бабусею в гості до свого рідного міста. Воно ще є. Думаю, що бабуся погодиться, вона давно не подорожувала. За фермою можна попросити наглянути Уну з Аяном, — повідомила Ханна, коли Тео сів за стіл. — Як гадаєш, вони погодяться?

— Чому б ні?

— А ти поїдеш із нами?

— Мабуть, не цього разу, — посміхнувся він у відповідь, — але ти там все обдивися і потім мені про все розкажеш, коли повернешся. Добре?

— Добре.

Мілан розігрів для Тео м’ясну консерву і, коли той почав їсти, до кухні зайшла Ярослава.

— Зголодніла? — запитав її брат.

— Ні, зайшла сказати, що йду до лікарні. Ханно, підеш зі мною? Я відведу тебе до тітки.

— Я б хотіла поговорити з Тео, я давно його не бачила, у мене стільки новин для нього, — обернувшись, відповіла їй дівчинка, за спиною якої Мілан замахав, щоб Ярослава її забирала.

— Розкажеш іншим разом. Зараз Тео поїсть і буде зайнятий: у нього з Міланом є дуже важлива справа.

— Ну, добре, — зітхнула мала і, повернувшись, допила свій чай.

Ярослава з Міланом обмінялися поглядами: він дякував, а вона, звівши брову, неоднозначно натякала, що зараховує йому ще один борг.

Коли дівчата пішли, Тео запитав:

— Це через мою судимість я не такий, як ви? Ненадійний?

— Уночі ти показав, що є чудовим командним гравцем. Твоя судимість — вона про інше.

— М-м-м... не зовсім зрозуміло.

Мілан покрутив свою чашку, обмірковуючи, чи варто порушувати вказівки старших, а потім сказав:

— За пару годин ти все одно дізнаєшся... Судимість, звісно, значуща подія в твоєму минулому, але не тому, що вона якось там впливає на твою репутацію, а тому, що на в’язнях випробовували інший вірус. Їх було не шкода.

— Інший?.. То він був не один?

— Три.

— І чим вони відрізняються?

— Перебігом інкубаційного періоду і результатами змін організму. Твій вірус дуже агресивний, але й результат дає вагоміший. Ти, мабуть, не знаєш, але більше третини інфікованих ним помирали, проте ті, що виживали, ставали майже невразливими. Вірус двічі послабляли, але, разом із послабленням, результат погіршувався.

— І який з них у вас?

— Другий.

— То... те, що я витриваліший за вас, погано чи добре?

— Для польових умов — добре, навіть дуже. Особисто я був би в набагато гіршому стані, якби просидів під вибухами, як ти, — посміхнувся Мілан.

— Але боєць із мене поки що не дуже... — зітхнув Тео.

— Але перспективний і вигадливий. Ти сам зрозумів, що перед дроїдами треба завмирати, чи хтось підказав?

— Сам. Мав у Дельті зустріч із ІІІ-ТА-і. Незабутні враження.

— О, так. Ті перламутрові очі важко забути, — засміявся Мілан.

— І ще вони дуже чутливі. Коли я побачив ті кулі в яру, то припустив, що вони можуть не лише чути моє дихання, а й реагувати на рух повітря, тому, зробивши пару кроків, на кілька секунд зупинявся і намагався не дихати.

— Так і є. Вони й справді реагують.

— Однак я не розумію, чому штучний інтелект не відчував мене.

— Ну... я теж про це думав. Поки що маю тільки одне пояснення: він відчуває наші чіпи. «Вуаль» створює перешкоди, і він не може нас ідентифікувати, але чує серцебиття й дихання. На щастя, цього замало, щоб розшукати людину потім.

— У Аяна й Боба чіпи старі, вони ж наче не працюють.

— Це не зовсім так. Вони працюють, просто в них дуже мало заряду і до базових станцій сигнал не добиває. У того командного дроїда хороші пеленгатори, до того ж він був досить близько, тому й міг вловлювати сигнали, а в тобі чіпа нема, тому він тебе не відчував, але це все моє припущення, я не знаю справжньої причини.

— А в кіборгів чіпи такі ж, як і в людей?

— Все залежить від покоління.

— Які у першого?

— Хочеш витягнути чіп з Лялечки? — посміхнувся Мілан.

— Це можливо?

— Теоретично — так. Практично... Її ж переробили, так? У неї вимикач назовні?

— На спині.

— Тоді переробили: від’єднали попередній корпус і під’єднали цей. Взагалі у першого покоління є кілька модифікацій: чіпи або в шиї, або на потилиці, залежно від року випуску. Іноді їх з’єднували з модулем пам’яті, але треба дивитися на місці. Нечіпований кіборг... раніше я й уявити нічого подібного не міг, ну, але Лялечка нетипова особа.

— Саме так. Вона особа. До того ж їй не подобається, коли базова станція моніторить її, і, у контексті останніх подій, Лялечці непогано було б перетворитися на невидимку.

— Якщо вона захоче, то ми з хлопцями допоможемо, але... не за так, — уточнив Мілан, звівши вказівного пальця.

 

Аян і Боб на вечерю прийшли завчасно і при повному параді — відчувалася рука Лідії. Вочевидь, так вона переживала стрес.

У холі було людно: містяни збиралися на вечірню службу і з відчинених дверей вже доносилися звуки барабанів. Боб усюди позазирав й повернувся до Аяна, який весь цей час стояв біля сходів.