Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Цікаво, церква також звідси поїде?

— Скоро дізнаємося.

Побачивши Тео в сірому церковному одязі, який вийшов із Міланом з-за сходів, Боб посміхнувся:

— Та ти тут вже як риба у воді!

— Майже...

— А ми, ось, бачиш, знову всі вишиті прийшли.

— Гарні сорочки, колоритні, — посміхнувся Мілан, але Тео цікавило інше:

— Ви знаєте, де зараз Марта?

— Удома. Її відсторонили й сказали пакувати речі, але багато не брати, — відповів Аян.

— Чому?

— Бо в Північній брамі її, швидше за все, посадять.

— Це зі слів Єви. Вона зі своїми підлеглими зайняла поліційний відділок і викликає всіх співробітників на бесіди, — додав Боб. — Я зазирнув до неї привітатися й розвідати обстановку, ну і почув...

— І коли вони планують її перевозити?

— Точно не сьогодні.

— Прошу до столу, — вгорі на сходах з’явилася Ярослава і, вклонившись, вказала рукою на ту ж саму залу, в якій вони вечеряли минулого разу.

Тео поглянув на вихід, але Аян поклав руку йому на плече і сказав:

— Підеш до неї після вечері.

— А якщо я не встигну? — обернувся Тео.

— Встигнеш. Пішли. Тобі потрібно багато про що дізнатися.

Любомир, вклонившись, запросив гостей до столу, однак їжі ніхто не торкався.

— Де Людмила? — запитав він, поглянувши на Ярославу.

— Вона просила починати без неї.

— Добре, — Любомир обвів поглядом усіх, хто сидів за столом, і зупинився на Тео. — Мій номер триста вісімдесят три, — сказав він, і брови Тео повільно поповзли вгору. — Я народився з вадою серця: між передсердями зовсім не було перегородки. Лікарі наполегливо рекомендували моїй матері перервати вагітність, але вона не стала цього робити, бо я — це все, що лишилося в неї від мого батька, він загинув на війні. Народився я худим синюшним немовлям, яке навіть не мало сили плакати, тільки ледь чутно пищало, і кожен мій день міг стати останнім. Про те, що «Синтез» набирає добровольців, мама почула, коли мені було три місяці. Звісно, в центральному офісі їй відмовили, але вона знайшла контакти професора Кузана і... за кілька днів вже була на базі в Карпатах.

— То це були Карпати? — перепитав Тео.

— Карпати. Перші тижні після ін’єкції з вірусом мій стан ніяк не змінювався, а згодом мама помітила, що з кожним днем мій немічний писк перетворюється на повноцінний дитячий плач, особливо, коли я хотів їсти. Оскільки мама не була піддослідною, то їй дозволяли час від часу їздити за покупками в сусідні містечка, адже ріс я досить швидко, а в програмі «Синтезу» дитячий одяг ще не передбачався. Іноді вона брала мене із собою. Там минули перші роки мого життя. Від колишньої вади не лишилося й сліду. Мама влаштувалася працювати в «Синтезі» на кухню, за мною спостерігали, і в цілому наше з нею життя було нормальним. І от, одного разу, повертаючись зі мною з чергової поїздки, мама побачила, що дорогу перегородили і нікого не пускають. Вона зупинилася в придорожньому готелі, щоб дочекатися, коли відкриють проїзд, але тієї ж ночі зрозуміла, що повернутися на базу «Синтеза» вона не зможе... — Любомир помовчав, покивав своїм спогадам і продовжив: — Усю ніч над горами сяяла заграва, чулися постріли й вибухи. Важкі машини їздили туди й назад. Якісь з мигалками, якісь із сиренами, якісь просто так... На світанку військові прочісували місцевість, зазирали у всі шпаринки, шукали сторонніх, які ховалися по господарських будівлях і в каналізації. Кількох знайшли, посадили в машини і кудись повезли... але знайшли не всіх. Місцеві жителі багато кого сховали.

— Вибачаюся за запізнення, — до зали зайшла Людмила у сірій елегантній сукні, підійшла до столу, осяяла всіх присутніх сліпучою посмішкою й сіла. — Хочу вам усім повідомити дві новини. Перша: годину тому не стало капітана поліції Річкового порту, кремація призначена завтра на сьому ранку.

— Так швидко, — гмикнув Боб.

— Це бажання його вдови. Друга новина: у церкви «Семи див» з’явився новий вірянин на ім’я Денис. Він погано себе почуває, тому прямо зараз його перевозять до однієї з наших громад.

— А його близькі? — запитав Тео, і Людмила перевела на нього погляд.

— Його дружина й племінниці з друзями приїдуть до нього за кілька днів, разом з їхньою опікункою.

— А дочка?

— Вона ще думає, — сухо відповіла Людмила й поглянула на батька. — Вибач, що перервала, продовжуй.

ЛЮДМИЛА