Елла Савицька - Провальні канікули, Елла Савицька

А після все сталося так швидко. На складі почув про ураган і все... Завіса. Спочатку вивіз своїх, а потім поїхав за нею. Мчав, як божевільний, щоб встигнути забрати її. Курив сигарету за сигаретою, давлячи в собі бажання захистити цю погань, як я тоді її називав. Але, все-таки, захистив. Не стримався і штовхнув того придурка, коли побачив його поруч із нею. Як він мене бісить, цей Пабло, що вічно крутиться поруч.

Потім вона тут. Загублена. Дивиться на мене своїми оченятами сірими, тільки я не вірив. Спочатку не вірив. Коли вкривав ковдрою теж не вірив. А коли вона звалилася в ту прірву, зрозумів, що, якщо втрачу її - сам подохну. Уся брудна, перелякана, тремтяча, як вона тоді втискалася в мене, коли я дістав її. Як той кіт, якого врятувала до цього. Ідіотка. Усім допомогти намагається, відсуваючи себе на другий план. Напевно, саме в той момент я усвідомив, що не можна рятувати тварину і зраджувати людину. Ні, впевнений, багато хто саме так і чинить. Натягують маски лицемірства і вперед на подвиги, але не вона. Тоді я повірив. Повірив і потонув у ній. Потонув у цих нових почуттях, і як же шалено, коли затягує ще глибше. Моя дівчинка. Моя espinita. Ну нічого, зараз я розгребуся і приїду виконувати свою обіцянку. Сьогодні все буде не як в останні дні. Тихо, і крадькома. Буде як раніше, коли ми були тільки вдвох.

Від передчуття у мене по нервах побіг електричний розряд, і я посміхнувся. Не встиг збагнути, як на дорогу раптом вибіг якийсь придурок і замахав руками. Різко дав по гальмах, помічаючи, як той ляскає по моєму капоту долонями. Пабло, мати його! Що він тут робить? Хлопець, захекавшись, оббіг автомобіль і, відчинивши передні двері, сів поруч. Цього мені ще не вистачало.

- Якого біса ти робиш?

Не відповівши, той схопив пляшку з водою, що лежала біля мене, і зробив кілька великих ковтків.

- Мігель... - відповів той, переводячи подих.

- Що Мігель?

- Він упав, а зверху на нього дерево.

Я тільки зараз помітив відчайдушну паніку в його очах. Дихання перехопило, і я міцно стиснув долоні навколо керма.

- Де він? - процідив крізь зуби.

- Там, на заході! Треба їхати. Я перся звідти пішки, зв'язку немає! Зателефонувати не можу ні в швидку, ні вам. Він може задихнутися.

- Дідько! - різко вивернувши кермо, я направив автомобіль в інший бік. Усе пішло на другий план. Усе завтра, зараз головне брат. - Як вас туди занесло бл*дь?

- Він запропонував потусуватися. Ми пішли. Була велика компанія хлопців, дівчата. Випили. - Язик і справді в нього злегка заплітався. - А потім почався ідіотизм. Вони стрибали з будівель, змагалися хто сильніший, швидший. Штовхали похилене дерево. Утрьох на нього забігали, витворяли бозна-що. Коротше, яйцями перед бабами мірялися. Я відвернувся, а потім почув вереск і гуркіт. Коли обернувся, побачив, як це дерево лежить зверху на Мігелі. Підбіг до нього, але підняти не вийшло. Половина розбіглася одразу, дівки - так ті перші. Самому мені не впоратися. Пішов у місто, і тут ти, дякувати Богу. Треба поспішати!

- Дебіли! Ідіоти! - лаявся я, косившись на цього придурка. - Ти ж старший, міг би і доглянути за ним.

- Не треба тільки мене звинувачувати, гаразд? - сказився кучерявий. - Я не винен, що в твого брата гормони грають.

Мало я йому врізав. Треба б ще раз!

\* * *

Емілія

Прийнявши душ, я переодяглася і вийшла на кухню. Вони втрьох про щось базікали, поки Луїс грав поруч на планшеті Андреса. На вулиці шумів генератор, що давав у будинку хоч якусь електрику. Завдяки йому можна було нормально готувати і заряджати телефони та планшети. Імовірно, через музику, що грала в грі Луїса, ми не почули, як до будинку під'їхала машина. Почули тільки стукіт у двері. Я тут же кинула погляд на годинник. Нашим ще рано повертатися. Хто б це міг бути? Усередині сформувалося дивне передчуття, коли я пішла відчиняти двері.

- Донечко! - голосно й емоційно вимовив тато, занурюючи мене в обійми. Моє серце радісно забилося, але через секунду завмерло.

- Тату! - міцно обійняла його у відповідь, відчуваючи, як він не може випустити мене. Продовжує обіймати, уткнувшись носом у маківку. Бідний мій! Скільки ж вони з мамою пережили.

- Нарешті, моя дівчинко! - взявши моє обличчя в долоні, він розглядав мене як дивину. - Ти ціла! Дякувати Богу, - знову міцно обійняв, і я почула, як у коридорі збираються інші.

Марія ойкнула, Еля просто витріщила очі, а Кілер гарчав, вискалившись біля моїх ніг. Луїс відтягнув його за нашийник, а сам підбіг до мого батька.

- Ви тато Емі? - запитав, без сорому розглядаючи батька.

- Так. - пояснив він, потискаючи простягнуту ручку хлопчика. - Приїхав по доньку.

- У якому сенсі, за донькою? - підняла голову я.

Він струснув головою, посміхаючись.

- За тобою. Чи ти планувала залишитися тут жити?

- Ні, але ж ми їдемо не просто зараз?

- Звичайно зараз. Вертоліт чекає. Нам ще потрібно купити квитки до Києва.

 Мене ніби у вир з головою занурили. Тягучий такий, чорний, липкий. Я розгублено обернулася на Елю. Вона все зрозуміла. Дивилася на мене розширеними очима і мовчала.

- Тату... я... - у роті пересохло, і я не могла вимовити ні слова. - Я не можу зараз поїхати, - у голові вихором мчало все те, що сьогодні мало статися. Живіт скрутило.

- Доню, ти про що? - трохи різко відповів батько, покосившись на присутніх. - Я ж не таксі найняв. Вертоліт нас чекає на майданчику, відкладати немає часу. Ми маємо їхати негайно. Збирай речі.

Я зковтнула, обертаючись на всіх. Марія, сплеснувши руками, запропонувала батькові чаю, але той чемно відмовився. Донья провела мене співчутливим поглядом, а Еля поплелася за мною в кімнату. Пам'ятаю, як вона лепетала щось на кшталт:

- У вас же є скайп, будете зідзвонюватися, не хвилюйся.

Тільки хіба це втіха? Я навіть не попрощалася з ним. Α якщо нічого не вийшло? Якщо Пабло не встиг вчасно, або просто підставив нас? Хоча ні, він би так не вчинив...