Денніс Ліхейн - Містична річка

капоту й ще раз спробував роздивитися в темряві батькове обличчя.

— Я й сам собі це кажу.

— Що?

Він знизав плечима.

— Я думаю, ми все ж таки мали знати. Якимсь чином. Ти як думаєш?

Протягом довгої хвилини ніхто з них не озивався, і Шон чув, як цвірчать коники та шумлять поливалки моріжків.

— Добраніч, Шоне, — промовив батько, перекриваючи шум.

— Добраніч, — відповів Шон і почекав, поки батько увійде в хату, а тоді сів в автомобіль і рушив додому.

21

Гобліни

Дейв був у вітальні, коли Селеста повернулася додому. Він сидів на кутку потрісканої обтягнутої шкірою кушетки. Поруч із підлокітником стояла купка порожніх бляшанок з-під пива, а в руці Дейв тримав непочату. На коліні в нього лежав пульт управління телевізором. Він дивився кінофільм, де всі персонажі, схоже, верещали.

Селеста скинула в холі пальто й помітила, як світлові полиски раптово зникли з Дейвового обличчя. Потому крики в телевізорі подужчали, прибираючи панічного відтінку. Цей галас супроводжувався звуковими ефектами: ламалися столи, й неначе шматувалося людське тіло.

— Що ти дивишся? — запитала вона.

— Фільм про вампірів, — проказав Дейв, не відриваючи погляду від екрана, і підніс до губів кухоль із пивом. — Головний вампір убиває всіх на вечірці, яку влаштували мисливці на вампірів. Вони виконують завдання Ватикану.

— Хто?

— Мисливці на вампірів. О, прокляття, — сказав Дейв. — Та ж він просто відірвав у тієї жінки голову.

Селеста увійшла до вітальні й подивилася на екран. Там чоловік у чорному одязі перелетів через кімнату, схопив нажахану жінку за обличчя й відірвав їй голову.

— Господи, Дейве.

— Ні, це круто, бо тепер Джеймс Вудс буде розлючений.

— Хто такий Джеймс Вудс?

— Головний мисливець на вампірів. Хлоп’яга-відчайдух.

Тепер вона його побачила — Джеймса Вудса в шкіряній куртці й тугих джинсах. Він схопив щось подібне до арбалета й приціливсь у вампіра. Але вампір був надто моторний. Він лупцював Джеймса, наче муху, переслідуючи його по кімнаті. А тоді до кімнати забіг ще один чоловік і вистрелив у вампіра з автоматичного пістолета. Завдати шкоди вампірові вони не могли, а проте пробігли повз нього, наче він несподівано втратив зір.

— Це Болдвінів брат? — запитала Селеста.

Вона сиділа на підлокітнику кушетки там, де він з’єднується зі спинкою, прихиливши голову до стіни.

— Мабуть, так.

— Який?

— Не знаю. Я заплутався.

Селеста дивилась, як вони бігли через кімнату в мотелі, де лежало стільки трупів, що, як на неї, вони просто не могли поміститися в такій маленькій кімнаті. Коли ж озвався Дейв:

— Господи, Ватиканові доведеться тренувати цілу команду вбивць.

— Чому Ватикан знову турбують вампіри?

Дейв усміхнувся й подивився на неї своїми гарними очима на дитячому обличчі.

— Вони, моя люба, для Ватикану тепер неабиякий клопіт. Адже викрадають не що як чаші для причастя.

— Чаші для причастя? — запитала вона й відчула велику спокусу занурити пальці чоловікові у волосся: увесь тяжкий день, здавалося, зник, пропав через цю дурну розмову. — Я про них не чула.

— О, так. Це велика проблема, — промовив Дейв і випив своє пиво. Тим часом Джеймс Вудс і Болдвінів брат, а з ними ще якась дівка, начинені, схоже, наркотиками, виїхали на порожню дорогу у вантажівці, за якою гнався вампір. — Де ти була?

— Я відвозила сукню Рідові.

— Кілька годин тому, — сказав Дейв.

— А потім я вирішила десь посидіти й подумати. Ти мене зрозумів?

— Подумати, — сказав Дейв. Він підвівся з кушетки, пішов на кухню й відчинив холодильник. — Тобі принести пива?

Вона не хотіла пива, але сказала.

— Атож, принеси.

Дейв повернувся до кімнати й подав їй пиво. Вона часто могла сказати, в якому настрої він перебуває по тому, чи відкрив він для неї пиво. Бляшанка була відкрита, але вона не могла зрозуміти, добре це чи погано. Сьогодні Селесті нелегко було визначити чоловіків настрій.

— То про що ти думала?

Він зірвав кришку зі своєї бляшанки, і та ляснула гучніше, аніж скрегіт на телеекрані, коли там перекидається вантажівка.

— О, ти знаєш.

— Ні, Селесто, не знаю.

— Про всяку всячину, — сказала вона й ковтнула пива. — Про весь минулий день, про загибель Кейті, про бідолашних Джиммі й Аннабет, про все таке.

— Про все таке, — повторив Дейв. — А знаєш, про що думав я, Селесто, коли йшов додому з Майклом? Я думав, як його, певно, збентежило, що мати кудись поїхала й нікому не сказала, куди поїхала й коли повернеться. Я думав про це багато.

— Я ж тобі сказала, Дейве.

— Що ти мені сказала? — Він подивився на неї та всміхнувся знову, але цього разу його усмішка не була хлоп’ячою. — Що ти сказала мені, Селесто?

— Мені просто захотілося подумати. Пробач, що не зателефонувала. Ці два дні були надто тяжкі. Я сама не своя.

— Усі тепер самі не свої.

— Що?

— Як у цьому кінофільмі, — сказав Дейв. — Вони не знають, хто тут реальні люди, а хто — вампіри. Я бачив уривки раніше. Чому тут зображений Болдвінів брат? Він збирається закохатись у ту біляву дівчину, хоча й знає, що ту вкусив вампір. Вона має перекинутися на вампірку, але йому до того байдуже, еге? Бо він кохає її. А проте вона живиться кров’ю. Білявка має намір висмоктати з нього кров і перетворити його на ходячого мерця. Селесто, я хочу сказати тобі, що ці розповіді про вампіризм іноді здаються дуже привабливими. Навіть коли ти знаєш, що це тебе вб’є, навіки прокляне твою душу, й тобі доведеться постійно кусати людей у шию та ховатися від сонця й від бойових загонів Ватикану. Можливо, одного дня ти прокинешся й забудеш, як це — бути людиною. Можливо, це з тобою станеться, й ти почуватимешся пречудово. Ти будеш отруєний, але отрута — це не те єдине, з чим ти навчився жити. — Він закинув свої ноги на кавовий столик і добряче ковтнув зі своєї бляшанки. — Такої я сьогодні тримаюся думки.

Селеста сиділа дуже тихо на підлокітнику кушетки й дивилася вниз на свого чоловіка.

— Дейве, нехай тобі біс, про що ти базікаєш?

— Про вампірів, моя люба. По вервульфів.

— Вервульфів? Я не