Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

— Хай благословить вас Господь, — сказала їй Тута навздогін. — Не треба плакати, моя крихітко, я куплю тобі пряника. На бабиному хлібі ми з тобою забагатіли. Не плач, Ніно. Адже тепер ми багаті.

Немовля заспокоїлося.

Міцно затиснувши монети в руці, Тута зацікавлено розглядала людей, які потроху заповнювали скверик, дітлахів, годувальниць, няньок, солдатів.

Маленькі дівчатка стрибали через скакалку, хлопчаки грали в квача, малюки, яких мамки несли на руках, на ходу мирно перемовляючись, аж заходились од плачу, няньки крутили з солдатами, довкола сновигали торговці бобами й різними ласощами. Скверик став схожий на розбурханий вулик.

Очі в Тути раптом загорілись, на губах блукала дивна усмішка.

Ніхто не хоче вірити, що вона не знає, як бути, куди тепер іти… Тута і сама вірила цьому на превелику силу. Але так воно було насправді. Вона прийшла до скверика відпочити трохи в затінку і просиділа так уже близько години. Можна пробути тут до вечора, ну а потім? Де на ніч голову прихилити, та ще не одній, а з малям? І де перебути весь наступний день? А потім що? В селі у неї теж нема ні рідних, ні близьких, а цей чоловік і знати її не бажає; та й як туди тепер дістатися? Отже, нема ради? Тута згадала про стару відьму, яка забрала в неї сережки й клуночок з речами. Вернутися до неї? На саму думку про це кров кинулась їй у голову. Вона подивилася на заснуле дитятко.

— Е, Ніно, в річку, виходить, удвох? Ось так…

Тута підняла дитину, ніби готуючись кинути її в річку. Потім настане і її черга. Але ж ні, ні! Вона підвела голову і всміхнулась, потім глянула на перехожих.

Сонце вже сіло, та задушлива спека все ще трималася. Тута розстебнула комір сукні й одгорнула його, заголивши трохи білі як сніг груди.

— Жарко?

— Ще й як!

Біля неї стояв низенький дідок у капелюсі, з якого стирчало два паперових віяла. У руці він тримав ще два яскраві розгорнуті віяла, а на лікті висів плетений кошичок, ущерть наповнений віялами найрозмаїтіших барв: червоними, голубими, жовтими…

— Всього два сольді.

— Іди геть, — здвигнула плечима Тута. — З чого вони? Адже з паперу?

— А тобі з шовку подавай!

— А якби й так! — насмішкувато посміхаючись, відповіла Тута, потім розтулила долоню, в якій лежали дві монетки.

— Це все, що в мене є. Віддаси віяло за одне сольді?

Дідок обурено затряс головою.

— Два сольді. Менше не можу.

— Е, тримай. Давай швидше віяло. Просто вмираю від спеки. Малий спить. Якось переб’ємося. Господь поможе.

Вона віддала дідкові два сольді, взяла віяло, ще нижче відгорнула комір сукні й заходилася шалено обмахуватись.

Вітер обвівав її майже оголені груди, вона усміхалась, сміливо дивлячись на солдатів, які проходили мимо, і в очах її грали бісики.

© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.

В самісіньке серце

Дізнавшись, що вранці студенти-медики прийдуть до лікарні знову, Раффаелла Озімо попросила старшу сестру повести її до конференц-залу, де проводилися навчання з діагностики.

Сестра сердито покосилася на неї.

— Перед студентами хочеш похизуватися?

— Авжеж, візьміть мене, будь ласка.

— А ти знаєш, що схожа на ящірку?

— Знаю. Мені байдуже. Візьміть мене.

— Ні, ви бачили таку безсоромницю? А ти хоч знаєш, що там з тобою робитимуть?

— Те саме, що і з Нанніною, — відказала Раффаелла. — Хіба ні?

Нанніна, її сусідка по палаті, вже виписалась з лікарні. Перед тим вона була в конференц-залі, а повернувшись до палати, показала своє розмальоване, як географічна карта, тіло: легені, серце, печінка, селезінка — все обведено дермографічним олівцем.

— Тобі так кортить туди піти? — спитала старша сестра. — Ну що ж, хай буде по-твоєму. Тільки май на увазі — ті знаки ще довго потім не відмиваються, навіть з милом.

Раффаелла Озімо знизала плечима і сказала, всміхаючись:

— Ви мене відведіть туди, а про інше не турбуйтеся.

Личко її ледь порожевіло. Але яка вона ще худюща: самі очі та пишні коси! Очі, щоправда, чорні й прегарні, знову сяяли колишнім вогнем. А худорба її тендітного, немов у дівчинки, тільця була непомітна під згортками ковдри.

Для старшої сестри, як і для всіх доглядальниць, Раффаелла Озімо була давньою знайомою.

У лікарні вона лежала вже двічі. Вперше через… Ох, ці необачні дівчата! Спочатку легко даються на підмову, а мучитись має бідолашне невинне малятко, яке неодмінно потрапить до притулку.

Хоча, ніде правди діти, і Раффаелла дорого заплатила за свою помилку. Через два місяці після пологів її, ледь живу, знову привезли до лікарні: бідолашна проковтнула три таблетки сулеми. Цілий місяць її лікували від недокрів’я. Завдяки ін’єкціям залізистих препаратів, вона оклигала, і її вже збиралися виписати.

В палаті любили й жаліли Раффаеллу, завжди таку сором’язливу й добру, з журною посмішкою на обличчі. Навіть горе її не зробило ні злою, ні плаксивою.

Коли її вперше привезли до лікарні, вона, посміхаючись, сказала, що тепер їй лишається тільки вмерти. Але ж так багато дівчат, подібно до Раффаелли, стають жертвою своєї легковажності, отож слова її нікого не стурбували. Адже всі зведені й покинуті дівчата погрожують накласти на себе руки: чи ж варто вірити їхнім словам!

Одначе Раффаелла Озіма як сказала, так і зробила.

І марно добрі черниці намагалися тоді укріпити її в вірі. Дівчина поводилася так само, як і нині: уважно слухала, усміхаючись, погоджувалася з ними, але відчувала, що й після всіх напучувань серце її не відпускає туга.

В цьому житті її ніщо більше не тримало. Вона розуміла, що гірко ошукалася і виною всьому був не юнак, якому вона віддалася і який однаково не міг би стати її чоловіком, а власна її недосвідченість, жагучість і довірливість.

Але примиритися з цим вона не могла.

Тоді як іншим історія її здавалася звичайнісінькою, дівчині від цього було не легше. Вона стільки натерпілася! Спершу по-зрадницькому вбили батька, потім як вітром розвіялись усі її надії і мрії. Тепер вона була бідна швачка, зведена й покинута, як тисячі інших, а колись… Правда, інші теж казали: колись… — і самих себе дурили, бо в нещасних, битих життям людей несамохіть виникає потреба брехати.

Проте вона не брехала.

Батько ладний був зробити для неї все, і Раффаелла вивчилася б на вчительку, якби під час парламентських виборів він не загинув у Калабрії від руки найманого вбивці. Ім’я вбивці так і лишилося невідомим, але всі знали, що вбили Раффаеллиного батька