Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

— Ні, — люто відрубав дідок (хто знає, чому він, власне, лютився) і знову вкняпився в газету.

— Якось переб’ємося! — зітхнула Тута. — Господь Бог нас не забуде. — Вона сіла на другу лаву, коло обірваної баби, й одразу ж завела з нею розмову.

Туті ледь минуло двадцять. Була вона маленька, пишногруда, з напрочуд білою шкірою і з чорним блискучим волоссям, зачесаним на проділ і заплетеним ззаду в дві товсті коси. Очі її дивилися лукаво, майже зухвало. Коли-не-коли вона покушувала губи, і її маленький кирпатенький носик тривожно трепетав. Тута розповіла бабі про свої болі. Чоловік…

З самого початку баба зміряла її поглядом з ніг до голови, мовляв, хочеш розрадити душу розмовою, будь ласка, але пошити мене в дурні — зась.

— Законний чоловік?

— В церкві вінчались.

— Ага, в церкві?!

— А що, цього мало? Все одно чоловік.

— Ні, дочко, нічого путнього з цього не вийде.

— Авжеж, не вийде.

Гай-гай, баба мала рацію: нічого путнього у них не вийшло. Недавно Тутин чоловік надумав спекатись її і ось змусив поїхати до Рима: хай, мовляв, пошукає там місце годувальниці. Тута їхати не хотіла: хто її візьме в мамки, якщо синочкові минуло майже сім місяців? Два тижні вона прожила в одного маклера. Платити за житло і за харчування було нічим, і маклерша набралася нахабства запропонувати їй…

— Розумієш? Мені!

Від обурення в неї пропало молоко. І тепер вона не може прогодувати груддю навіть свого бідолашного малюка. Маклерша забрала в неї сережки і клуночок з речами, що їх вона привезла з села. Відтоді вона опинилась на вулиці.

— Свята правда — на вулиці!

Вернутися до села вона не могла, та й не хотіла, чоловік усе одно прогнав би її. Як тепер бути, адже дитя їй світ зав'язало. Її і служницею ніде не візьмуть.

Баба слухала Туту недовірливо. Надто вже спокійно та розповідала про свої злигодні і все примовляла: «Свята правда». Та ще й усміхалася.

— Звідки ти родом? — спитала баба.

— З Коре. — Вона задумано дивилася кудись у далечінь, наче бачила там своє рідне селище.

Потім труснула головою, подивилася на малого й сказала:

— Куди мені його подіти? Кинути тут просто на землю? Мою солодку ягідку!

Вона пригорнула малого й почала міцно, міцно цілувати.

Баба озвалася:

— Сама, либонь, згрішила? Чого ж тепер побиваєшся?

— Я згрішила? — повернулася до неї молода мати. — Ну, згрішила, за це мене й покарав Господь. А ось голубенятко моє за що карається? Чим воно завинило? Ні, не все Господь робить правильно. А коли так, чого ж тоді з нас, нерозумних, питати? Якось переб’ємося.

— Ну й життя! — зітхнула баба, насилу підвівшись із лави.

— Горе, та й годі! — кивнувши головою, додала інша баба, яка проходила мимо, налягаючи усім своїм опасистим тілом на костур. Обірвана баба пошпорталась у своїх лахах і дістала маленький, перев’язаний ремінцем капшучок. Тоді вийняла з нього кусень хліба.

— На, бери, хоч?

— Ще б пак! Хай оддячить тобі Господь, — квапливо відповіла Тута. — Нарешті хоч хлібця пожую. Повіриш, з ранку рісочки в роті не було.

Вона розламала хліб навпіл: більшу пайку лишила собі, меншу всунула дитині в рожеві пальчики, які ніяк не хотіли розтулятися.

— Хлібчик це, Ніно, хлібчик! Смачненький! М’якенький! Хлібчик, хлібчик!

Баба поплентала доріжкою, важко тягнучи ноги, разом із нею рушила й та, друга, з кийком.

У скверику пожвавішало. Сторож заходився поливати квіти. Але навіть плюскотливі цівки води, здавалося, не могли пробудити їх від глибокого сну. Від квітів віяло незмірним смутком. Журний вигляд мали й рідкі моріжки, геть всіяні яєчною шкаралупою, паперовими клаптями, скоринками; миршаві, обкладені зеленим дерном деревця були поприв’язувані до обламаних паколів.

Тута задумливо милувалася невисоким круглим водограєм посеред скверика. Застояна вода в ньому позеленіла і затяглася плівкою бруду. Лише коли хтось із тих, хто сидів довколо водограю, кидав туди скоринку, плівка брудної води на мить розходилася колами.

Сонце вже сідало і майже всі лави були тепер у затінку. На одну з них сіла синьйора в білій сукні. На вигляд їй було років тридцять. Лице рябе від ластовиння, волосся скуйовджене, руде з мідним відлиском.

Синьйора вдавала, що просто задихається від спеки, і намагалася відігнати від себе неслухняного хлопця в матросці, з личком жовтим, як віск. При цьому вона не забувала дивитися на всі боки, мружачи свої короткозорі очі й, мабуть, виглядаючи когось. Потім знову підштовхнула хлопчика, щоб він пошукав собі, з ким гратися. Та хлопець не відходив від матері: він пильно стежив за тим, як Тута їсть хліб.

Тута теж з цікавістю позирала на синьйору, потім раптом озвалася до неї:

— Дозвольте запитати, синьйоро, чи вам не потрібна праля або служниця на півдня? Ні? Шкода!

Потім, побачивши, що хлопчик не зводить з неї очей і не зважає на умовляння матері, Тута покликала його:

— Хочеш подивитися на маленького? Ходи сюди, любий, ходи.

Мати різко підштовхнула хлоп’я, і воно неохоче підійшло до Тути. Постояло трохи, дивлячись на малюка зляканими, як у побитого кота, очима, нараз вирвало в нього з рученят шматок хліба. Немовля голосно заплакало.

Ай-яй! Бідний мій Ніно! Ти, хлопчику, в нього весь хлібець забрав! Бачиш, як він плаче? Він голодний… Відламай йому хоч шматочок.

Тута хотіла покликати хлопчикову матір, але синьйори вже не було на лаві, вона гомоніла неподалік з гладким бороданем у зсунутому на потилицю білому брилі.

Заклавши руки за спину і зачаровано всміхаючись, він неуважно слухав схвильовану співрозмовницю. Тим часом мале не переставало рюмсати.

— Коли так, — мовила Тута, — я сама відламаю в тебе маленький шматочок.

Тоді заревів і синьйорин синок. Прибігла злякана матуся, і Тута чемно пояснила їй, що сталося. Впертий хлопчик обіруч притискав до грудей шмат хліба і ніяк не хотів його віддавати. Не допомогли й умовляння матері.

— Тобі захотілося цього хліба, еге ж? І ти його з’їси, Нінні? — спитала рудоволоса синьйора. — Він нічого, розумієте, нічого не їсть. Я просто в розпачі. Добре, коли це не чергова примха. Не відбирайте в нього хліба, прошу вас.

— Що ж, будь ласка, — зітхнувши, погодилась Тута. — Бери його, хлопче, собі, їж на здоров’я.

Проте хлопчак підбіг до басейну і жбурнув хліб у воду.

— Це ти для рибок, Нінні? — засміявшись, крикнула Тута. — А моє бідне дитятко так і залишиться голодне. У мене нема ні молока, ні дому — нічогісінько нема. Свята правда, синьйоро, нічогісінько.

Синьйора квапилася до свого знайомого, який чекав її в глибині скверика. Вона