Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

голові в Маріанни, задзижчала, кружляючи над Отою, і сіла йому на обличчя. Він труснув головою, і з очей у нього закапали сльози. Муха полетіла геть, немовби злякалася, що намочить у сльозах свої крильця.

2

Ота сидів у камері й почував себе слабим та безпорадним, як дитина. Довкола нього плавали в сльозах стіни розпливчасті, наче темні вікна, по яких стікали краплі дощу; що крапля, то сльоза.

«Лукас мене зрадив. Лукас нікчема. Лукас урятував Сі Омара, а мене втопив.

А я міг це передбачити! Коли тобі пропонують дівчат — вибирай, міняй, наче це німі істоти, — то така людина непорядна. Я навіть не здогадувався, що він грек… А втім, як я міг про це здогадатися?..»

Ота сидів, і його нещасна, дурна голова плакала. Йому принесли юшку і хліб. Він з'їв усе, щоб не підупали сили, бо вони, можливо, ще будуть йому потрібні. Принаймні духовні… Він трохи підбадьорився й міг тепер поміркувати.

«Як же все це, власне, сталося? Мабуть, Лукас попередив по телефону Сі Омара, той навантажив готовий товар, матеріал і вивіз кудись на склад; те, що віз Мустафа, була, певно, тільки частина, а решту, міг забрати вантажний автомобіль самого Лукаса. Через те вранці там була така тиша — машина не працювала. А я, дурень, навіть не зайшов до майстерні!.. Втім, коли б і зайшов, то що це дало б? Мені сказали б, що кінчився матеріал, і тепер вивозять готову продукцію. Придумали б що завгодно, сказали б те, що їм звелів говорити Сі Омар. Місцеві нічого не знають, ні про що не дбають, для них головне — мати добру роботу в Сі Омара, каїдового сина й великого пана… Так, вони все вивезли, а мені напхали в постіль чверть центнера цього паскудства… хоча це, мабуть, зробив сам Сі Омар; можливо, він нікуди й не поїхав, а ждав десь поблизу, коли я піду…

І цілком може бути, що весь гашиш звідти навіть не вивезли, бо в цьому не було потреби! Хто знає, наскільки ретельний був обшук? Хто знає, чи цей нікчема комісар теж не в їхній компанії, чи не покриває він Сі Омара і чи той йому за це не платить? Якби це не так, то слідство він провадив би інакше… А хто попав у халепу?

Я. Безіменний, безсилий. Людина без документів, спійманий на гарячому контрабандист гашишу, який не хоче признатися, де взяв цей товар. У кого. Мене можуть убити, все можуть, аби тільки встановити, де я брав гашиш. І вони уб'ють мене вже хоча б заради того, щоб здихатися свідка. Щоб не треба було перевозити мене кудись у вищу інстанцію, скажімо, до Каса. Щоб я там не зміг розповісти про Сі Омара, щоб до нього не прийшли з повторним, ретельнішим обшуком. Щоб усе лишилося шито й крито. Отак, мабуть, і стоїть ця справа. А в усьому винен собака Лукас».

Ота раптом засміявся.

«Пес Дантон був дилетант порівняно з цією бандою. То було щеня, морська свинка, котеня… — Він голосно зареготав: — Котеня Дантон! Зубатий котик, який може тільки подряпати пазуриком, а більшої шкоди завдати не здатний. Мурко Дантон, ха-ха-ха!»

Його била нервова, болісна конвульсія. Він це розумів, але боротись із сміхом йому було страшенно важко, мабуть, іще важче, ніж боротись із сльозами. Нутрощі його стискались, як кулак.

Потім він ураз заспокоївся.

«Отже, Лукас. Лукас послав мене сюди, а тоді видав. «Там і там буде чоловік, який пропонував мені контрабандний гашиш і з яким я домовився про зустріч тільки для того, щоб допомогти спіймати його в сіті справедливості. Я кришталево чесна людина, я, Александр Лукас, родом із Греції, який проживає в ель-Бадірі і виробляє килими. Будьте пильні: можливо, що той чоловік має грецький паспорт, але він не грек, і я готовий це довести. Я скажу йому по-грецькому отченаш, і ви побачите, як він поводитиметься. Це буде страшенно весело. Я вмію розважати людей, я, Александр Лукас! Я вмію все — виробляти килими, робити з дівчат повій, з чесних людей злочинців, з чорного біле, а з білого чорне. Тільки одного я не вмію: відчувати докори сумління. Це вміє пан Мерсьє».

Так Ота згадав про Мерсьє, однак ця згадка нічого йому не дала. Він і далі був у камері сам. Надворі сутеніло, і тепер Ота тільки й чекав, що прийде хтось із палицею і почне його лупцювати, як віслюка. І по заслузі, бо він віслюк, як той, що його вчора бачив на площі. «А якби я сполошився, то мене все одно ніхто не обняв би за шию і не погладив би, як той хлопець свого віслюка. Хіба що Віветта. Але Віветта далеко, до того ж, я з нею погано повівся, не взяв у неї навіть білих штанів, у яких їй так подобався і які вона купила мені з любові. Виявляється, штани теж дарують з любові, хоча ця думка й смішна. Все можна дати з любові — і той шматок м'яса, який мені дала Віветта в Каса, і печену рибину, яку мені дав Мухаммед…

Хоча рибина скоріше означала дружбу, і я вже не пам'ятаю, хто саме її мені дав — Мухаммед, Ісмаїл чи Ахмед… Та яке це має значення — вони дали мені її всі разом, імена можна сплутати, а обличчя ні. Їх я вже ніколи не сплутаю… Неймовірно, але факт. Що далі я йду від них, то краще можу собі їх уявити. І Хасана теж я добре пам'ятаю, того водія, що віз мене до Бужада й нічого не тямив у моторі. Він зупинив машину нагорі над містом і показав мені на лелек, які пірнали то в тінь, то в світло вечірньої зорі. Це було дуже гарне видовище, та я, на жаль, хотів тоді їсти. Це така гарна країна — білий Високий Атлас, кульгавий чоловік. Віда, Кутубія, араб, який дивиться в пістолет, мов у фотоапарат, річка в Рабаті, пан Мерсьє, Віветта, пальми — це така гарна героїчна країна… проте я не маю з неї ніякої радості, бо мені щось завжди стоїть на заваді. І здебільшого — страх».

Надвечір прийшов караульний. Він приніс юшку і хліб, але Ота навіть не глянув на їжу. Він дивився тільки на караульного, на його стару сорочку кольору хакі, на штани кольору хакі і на обмотки кольору хакі, на черевики, вкриті пилюкою і теж, здавалося,