Володимир Львович Єшкілєв - Фаренго. Ч. 2. Гніздо

«По очах і не скажеш, що старому пішов сто третій рік», — оцінив Марков. Він непомітним для стороннього жестом наказав Невові починати допит. Ще один слідчий обійшов «павука» ззаду, уважно оглянувши апарат. При певному програмуванні навіть такого суто цивільного Мкб можна було перетворити на зброю.

— Ви Ойген Глагау? — запитав Нев.

— Я віце-адмірал Ойген Оммер, сто тридцять восьмий барон фон Моріц-Глагау, — гордо промовив власник величної голови. — З ким маю задоволення розмовляти?

— Старший слідчий імперського Управління поліції Нев, — назвав себе поліцейський. — Мені доручено задати вам питання…

— Ким саме доручено? — перебив слідчого барон.

— Імперським комісаром, генерал-лейтенантом Рене Марковим.

— То нехай він і запитує. Чого ж він там сидить? — барон кивнув у бік комісара.

— У нас прийнято, щоб запитував слідчий, — пояснив Марков. — Це його робота… А ви, як я бачу, людина з претензіями.

— Найвеличніша з претензій, генерале, це стати господарем свого внутрішнього хаосу, підкорити власний хаос формі, діяти логічно, просто, категорично, математично; бути законом для себе самого[87]. Вам знайома така претензія?

— Правду кажучи, це надто пафосно, як на мене.

— Авжеж! Ви ж з плебеїв, Марков. З периферійних плебеїв, забитих податками, погрузлих у забобонах і страхах. Ваш батько вирощував їстівні водорості на Тіронії, а мати доглядала за чужими дітьми. Здається, їй платили три фунти за годину?

— Зате в нашій родині не було збоченців.

— Збоченців не було, кажете, — барон загуркотів розкотистим сміхом. — І це, до речі, також доводить нікчемність вашого походження. Один з наймудріших в історії людства мислителів сказав: «Тільки тоді, коли ми досягаємо нечуттєвості та збоченості, природа починає відкривати нам свої таємниці, і лише ображаючи її, ми здатні її розгадати»[88]. Ваші предки, генерале, не належали до тих, хто розгадував вічні й жахливі таємниці природи. Ваші нікчемні предки лише споживали природу. І то дуже-дуже рідко. Коли в них з’являлися гроші на натуральну їжу.

— О! — Марков підморгнув Невові. — Колеги, ми маємо справу не просто зі збоченцем, а з ідейним збоченцем. Стає цікавіше.

— Ви хочете мене образити? — барон заперечно похитав головою. — У вас не вийде. Хто ви такі, щоб образити нащадка тисячолітнього роду? Мій предок отримав титул від імператора Священної Римської Імперії Фрідріха Третього. Моє збоченство є вищим за усі ваші уявні чесноти, як людський нахил до прекрасного є вищим за стриманість кастрованого пса.

— Це не ми вас, це ви намагаєтесь нас образити.

— У жодний спосіб. Я лише хочу, щоб ви зрозуміли, з ким маєте справу.

— Ми здогадуємось, — мовив Марков. — І, менше з тим, я хочу почути від вас про деякі обставини ваших ігор у цій залі.

— У цій залі! — барон обвів гордим поглядом дзеркальні стіни і конструкцію для тортур. — У цій залі, генерале, не останні люди досягали просвітлення, знаходили свою втрачену сутність і здобували найвищу насолоду, на яку спроможна людина. Спіноза у своїй «Етиці» написав: «Ніхто до цього дня не визначив меж та кордонів того, до чого спроможне тіло». Після смерті Спінози минула тисяча сто років, а ця його апорія й тепер, за сотні парсеків від Землі, є істинною до останньої літери! Ця зала була містичною та утаємненою Межею Дослідів. Адже, «якщо не буде висловлене усе й не все буде піддано таємному аналізу, то чи можна розраховувати на здогадку: що саме найбільше тобі пасує?»[89]

— «Не останні люди», — поцитував слова Глагау Нев. — І хто ж були ці люди?

— Я не скажу вам.

— А ми й так знаємо, бароне, — втрутився Марков. — Ми підняли записи облікових систем купола. Не все вийшло знищити, не все… Та й Джи Тау, як ми бачимо, не виявили належної ревності. Шістнадцять досить відомих імен.

— Так чого ж тоді ви від мене хочете?

— Щоб ви згадали одну особу, яка супроводжувала Ліду Унно.

— Ліду? — барон підозріло примружився. — А вона вам навіщо? Ви ж її вже спровадили… до предків.

— Кого вона приводила на ваші оргії?

— Приводила? Нікого.

— А своїх наложниць?

— Маєте на увазі клонів?

— Так.

— Клонів вона приводила.

— Яких саме клонів?

— У Ліди їх було багато. Вона замовляла їх цілими серіями. Мала гроші. Місцеві клонороби завдяки Ліді зробилися мільйонерами.

— Ви можете згадати імена?

— Чиї?

— Клонів намісниці.

— Генерале, — у голосі Глагау бриніло відчуття власної вищості, — я не запам’ятовую імен біороботів. І самих тих виробів не пам’ятаю. Це наче пам’ятати назви страв, які з’їв позаминулого року… Маячня якась.

— А цього також не пам’ятаєте? — Нев підніс до баронових очей планшет із зображенням Ленго.

— А, цей… Був такий… Ліда його одягала то хлопчиком, то дівчинкою.

— Його піддавали тортурам? — запитав Марков.

— Ми проводили досліди, генерале. Досліди. Ми виривали у природи її найсолодші таємниці. Ми мандрували «…у ті світи, де тріумфує зло, де розум розчиняється у млі, а кігті скуботливі і страшні»[90].

— Що саме ви робили з цим клоном?

— Ліда його берегла. Він умів їй приносити задоволення. А я би з ним порозважався у свій спосіб… Це щуреня під час оргій постійно лізло до моєї дівчинки.

— До Батріс?

— Так.

— Він був небайдужим до Батріс?

— Небайдужим? Він слиною сходив, коли бачив Батріс. Вона була унікальною.

— Ви її ревнували?

— Не так, як ви собі уявляєте.

— А як саме?

— То не ваша справа.

— Вам неприємно про це згадувати?

— Кажу ж вам: не ваша собача справа! — крикнув Глагау.

— Добре, лишимо це… А вам не здавалось, бароне, що цей клон контролює намісницю?

— Контролює Ліду? — здивування аристократа було щирим. — Що ви таке верзете?

— Він телепат.

— Ну то й що з того? Ліда Унно була сильною жінкою. Надзвичайно вольовою і владною жінкою. Лордесою. В ній текла кров Корвінів-Клартів. Це чогось вартує, генрале! Ніякий телепат не зміг би зламати її волю.

— Клон допомагав вам у дослідах?

— Так.

— В який спосіб?

— Він був розумним, вигадливим, вродливим і мав гарне тіло.

— Його тіло було організоване за чоловічим типом?

— Воно чоловіче, проте, скажу я вам, при потребі здатне було набувати жіночності. Це дуже пластичний хлопчик, він уміє догодити дослідникам. І він розуміється на містеріях болю. Йому подобалось робити боляче іншим і самому терпіти біль. Насолоджуватись нестерпним болем. Я розумію, для чого Ліда усюди тягала його за собою.

— Вона не казала, що хоче перетворити його на дівчину?

— На дівчину? Навіщо? Він і так умів усе, що вміє дівчина.

— Вона дозволяла йому домінувати над собою?

— Що? — барон розсміявся. — Ніколи, за жодних обставин… Яка дурниця! Ліда домінувала завжди. Позиція органічної вищості була невіддільна від її природи… Ніколи — чуєте? — ніколи