Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

чимсь бурим і вологим. Нацупивши на голову витертого кашкета, міліціонер підійшов до лави й одним різким порухом відкинув рядюгу. Під нею лежав чоловік без обличчя, вдягнений у Павлове вбрання. Фросину ніби підкосило, вона звалилась на коліна й підповзла до лави. Жінка дрібно тремтіла всім тілом й не могла вичавити із себе жодної сльози. Вона поспіхом почала розв’язувати вузол, який принесла із собою. Розклавши на підлозі хустку, взяла із неї картоплину, розламала її та піднесла до обличчя-місива.

— Їж, серденьку, ти ж голодний. Хто ж тебе тут погодує? Га? — жінка благально подивилась на пузатенького, який ніяково тупцяв на місці та поглядав у відчинені двері камери.

— Громадяночко… — почав був він і тут-таки наразився на ридання Фросини.

Селянка гладила розтерзане обличчя чоловіка, припадала йому на груди й, простягаючи руки до міліціонера як до останньої інстанції, питала крізь схлипування:

— За що?

Міліціонер замість відповіді гукнув у коридор, боявся-бо лишатись сам на сам із жінкою. Вивели Фросину з установи напівпритомною. Повернулась до тями вже надворі, хапнувши холодного повітря на повні груди. Роззирнулась. Поруч із нею бадьоро підплигував на місці, щоб зігрітись, пузатенький та теревенив без упину:

— Поховати можна й тут, чого його везти бозна-куди? У нас є де, — махнув долонею в бік парку.

— Ні, — відповіла різко жінка, вп’ялась злим поглядом у служаку. — Не оддам його вам, — а тоді пошепки, примруживши око. — Не боїтесь пекла?

Міліціонер довго розмірковував, чи варто йому боятись таких нематеріальних речей, як пекло. Сплюнув. Але Фросина того вже не бачила, бо неквапом виходила за ворота.

Допоки матері не було вдома, до дітей, що лишились самі, навідалась буксирна бригада, укріплена войовничо налаштованими професіоналами. Товариш Марк Мільман, зайшовши до чужої хати як до себе, здавалось, зовсім не помічав дітей, походжав великими кроками із комори через сіни до світлиці, підставивши під двері, аби вони не зачинялись, ослони. Снуючи туди-сюди, наче казочку, розповідав своїм колегам історію Павла Пилип’юка та його «виродків».

— Отаке заведеться одне на село, і все — вважай комунізму не буде. Це байстрюче плем’я повинне вірити не у свого неіснуючого Бога, а в ідеї рівності та братерства. Наша нова віра — не оце, — одним порухом скинув образ Матері Божої, що стояв на покутті, та наступив на нього чоботом, аж під ним хруснуло. Пхикнув та повів далі, звертаючись до Іванка, який, вивільнивши від шматків розтрощеної рами малюнок Богородиці, швидко склав його вчетверо й запхав до пазухи. Хлопчик зиркнув на страшного дядька й витер рукою носа.

— Бог усе бачить, — несміливо мовив Іванко.

— Наш бог — товариш Сталін! — крикнув Мільман і зник у сінях.

Іванко простягнув уперед руку й склав дулю. Одразу по тому отримав прикладом по руці від дебелого красеня із щербатим зубом.

— Ти ето брось, малєц! Слушай старших товаріщей. Тебе жить в новом обществє.

— Виносьте все з хати. На подвір’я, — казився Мільман, і в хаті закрутилось як на чортовому млині.

Оленка взяла на руки найменшого Василька, хотіла було вдягти його, але їх обох вже виштовхували в плечі надвір. Один із верховодів схопив двох голопузих хлопчиків. Івана та Мишка пхали стусанами. Старший намагався відбиватись. Із нього сміялись і ще болючіше штовхали. Біля хати стояв такий дитячий вереск, що небеса здригнулись. Посипало із тих небес мокрим снігом, завило-закружляло хурделицею. Напівголі дітлахи стояли посеред засніженого подвір’я. Їм услід полетіли речі, які висіли в сінях, і діти нашвидкуруч вкутались хто у що: хто в діряву батькову кацавейку, хто в його ж старий піджак, у материну залатану свитку. Оленка як майбутня берегиня вдягала братів, допоки буксирники були зайняті своєю справою. Підстеливши на сніг сніп, який трясуни викорчували зі стріхи, шукаючи там невідомо чого, поставила на той сніп Тихона та двох інших, Василька не спускала з рук. Іван, заплющивши очі, молився й прикладав руку до грудей, куди заховав паперову іконку.

— Треба обнятись — загрівати один одного, — виявила неабияку кмітливість дівчинка.

— Зараз нагрієтесь! — засміявся Мільман, почувши останню фразу. — Все винесли? — запитав голосно.

— Зараз! — закричав хтось із хати.

На ґанок випхали окуту залізом та з відкидним віком старовинну скриню. Ця скриня — Фросинине придане. У скрині зберігався поміж іншим весільний вінок та вишиті святкові рушники. А в прискринку, маленькій шухлядці вгорі, — різноманітне зілля. Усе це було викинуте зі скрині та рознесене по подвір’ю. По цій красі ходили взад-вперед чужі ноги, топтали забагнюченими чоботищами — оскверняли.

— Зараз нагрієтесь, — повторив Мільман, і діти затихли. — Усе, що згодиться для справи, — у підводу, інше — на купу, — дав наказ.

— Ех, — піднімаючи із землі зачовганий рушник, бідкався щербатий депеушник. — Харошеє палатєнце… било… прі царском ріжімє.

Він іржав, розкривши печерою рота, й з розмаху закинув подертий рушник на купу, де вже було зібрано багато чого. Кошики, ослони, снопи, прочовгані рядюги, розтрощені полиці мисника та побитий череп’яний посуд. Окрім усього цього, буксирники розтрощили скриню, забравши із собою на підводу лиш залізні скоби. Справу було зроблено, й усе невелике майно родини Пилип’юків було поділено на дві купи. Ту з них, що лишалась на подвір’ї, головний наказав підпалити. Вогонь здіймався високо в небо, а діти боялись поворухнутись, чекаючи, допоки від’їдуть від їхньої хати страшні дядьки.

— Нічого, нічого, — заспокоював братів Іванко, — ось скоро мама повернеться разом із татусем. Він їм шиї поскручує, бусурманам.

— Двері забивають, — показав пальцем Михась.

— У хату не входити, — уже їдучи, гаркнув Мільман. — Конфісковано!

Лишень підводи од’їхали — на обійсті з’явився Терновий. Побачив здалеку димище та погнав на нього. Зібрав дітей та повів до себе. Другого дня додому придибала їхня посивіла від горя матір. Діти саме обліпили Леся, сиділи в нього на руках та слухали казку, як звідкілясь заверещало й завило.

— Мама! — зойкнув Тихін, а за ним і Мишко.

Хлопчики помчали на зойк. Як же Фросина зраділа, побачивши дітей, як дякувала Терновому.

— Я ж, — казала крізь сльози, — думала, що всіх позабирали. Ач, що наробили, іроди.

Терновий взявся віддирати дошки, якими було забито двері.

— Той чорношкурий сказав, що хата конфіскована, — сказав Іван.

Робкор облишив дошки й розбив невеличке віконце в коморі. Як ті злодії, мати й діти мусили заповзати до власної оселі через той вузький отвір у коморі. Терновий кожного підсаджував та пантрував, аби жодна жива душа не побачила того злочину, як люди у свою ж хату та через діру лізуть. Із розсіченої руки чоловіка скрапувала кров, а він присмоктувався до рани, аби стишити кровотечу.

— Йди вже, голубе, йди,