Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

бо ще й ти під ці жорна потрапиш, — мовила жінка, махаючи рукою на Леся, який стояв ззовні. — Ми вже тут якось дамо собі раду.

Фросина сновидою носилась по спорожнілій хаті, не знаходячи собі місця. А тоді в гарячковому тумані впала на ліжник і заклякла. Іванко вийняв з-за пазухи паперову іконку Богородиці. Відшкрябав нігтем маленький кавалочок мастики з віконниці та приліпив образок на покутті. Оленка показала матері врятоване Євангеліє. Мати сильніше притисла до себе Василька, якого вже била пропасниця — намерзлась мала дитина на холодному повітрі, допоки тяглась та вчорашня екзекуція.

— Що там татусь? — запитав Іванко пізніше, коли Фросина трохи оклигала й взялась наводити в хаті лад.

— Немає у вас, діти, більше татка. Вбили його антихристи. І нас хочуть зі світу звести.

— Навіщо, мамо? — замислився Мишко.

— Хочуть на нашій землі жити, наш хліб їсти, у наших хатах жити, — Фросина приклала до грудей свого найменшого сина й захитала скрушно головою. — Не здригнулось у них нічого — малих дітей із хати виганяти. Васильку-Васильчику, хлопчику мій маленький, пий, сину, молочко, пий, любий, допоки в мамки є що тобі до рота вкласти.

Василько кілька днів кашляв, горів, як вуглина, вкривався буйно потом. А тоді вночі й помер — тихо, навіть не пискнув. Саме як Василько відійшов, до Фросининої хати постукали. Стукали у вікно.

— Іванцю, тихенько подивись — хто там. Та так, аби тебе не побачили.

Той глипнув, аж там на тінь схожий його дядько.

Фросинин брат вліз до хати через той таємний хід, яким сюди просочились і діти з матір’ю. Спухлий весь, аж страшно. Приповз оце аж із Дружківки.

— Дай поїсти, сестро, — попросити лиш встиг та й упав мов мертвий.

— Вітю, поховай-но мені хлопчика, — торсала Фросина брата за рукав, а той і не чує — лежить, та й годі.

«Що ж його робити з Васильком? Куди його нести. Люди ж надворі як її побачать, ураз чорношкурі будуть знати. Виженуть з хати знов, а може, й вб’ють одразу, щоб не розтягувати надовго цю катавасію», — так думала, дивлячись на бездиханне тіло сина.

Послала Фросина Іванка до Тернових.

— Біжи-но, — каже, — сину, та приведи сюди дядька Леся. Він би допоміг. Але так біжи, аби ніхто тебе не уздрів на дворі із тих чорних. Бо побачать, що ми ще клигаємо, прийдуть та встрелять усіх.

Терновий ховав Василька й думав, що хотів стати письменником, а бач, як воно повернуло — став гробарем. Усе людей ховає та ховає. Фросина не бажала, аби Василька далеко од неї відносили.

— Отам, — показувала місце, через віконечко тримаючись за рукави обсмиканого півпальта змученого голодом робкора. — Щоб мені з отої шпарини у вікні було його добре видно, — кивала кудись убік головою. Лесь розумів, про яку шпарину йдеться. Вікна ж були забиті товстими дошками.

Так і закидав Терновий Василька землею на подвір’ї. Мати просила не глибоко закопувати. Мовляв, аби не було синочку холодно, аби, лишень сонечко пригріє, на його животику виросла квіточка жовтенька.

Фросина щодня, приклавшись до світлого трикутничка забитого дошками вікна, дивилась у двір, на маленький, складений із патичків хрестик над горбочком снігу й монотонно кивала.

— Мамо, їсти хочу, — промовила Оленка, хоча знала, що їжі в хаті немає.

— Мамо, їстоньки, — благали інші діти.

Іванко мовчав.

Мати, недовго думаючи, підізвала дітей до себе й, оголивши груди, сказала:

— Дякуйте Василькові: він вам молочка залишив.

— Дай мені, — почувши таку манливу пропозицію, ураз прокинувся од хворобливого сну й попросив Вітюша, дорослий чоловік, що тепер став схожим на старого підлітка.

Він очманіло дивився на ті пожмакані груди і на те, як до них по черзі притуляються та смокчуть племінники. І так просив, що хоч і знала Фросина — не жити брату, а не могла відмовити. Завдяки Фросиним грудям ще п’ять днів клигав на цьому світі її брат. А тоді і його не стало. Іванка не посилала більше до Тернового, бо визрів у неї план, як трохи дітей підгодувати. Вночі повкладались малі спати, а вона тихцем відтяла од ноги небіжчика шматину та й зварила. Їли, а що ж робити, як молока вже не стало.

— Ми все випили? — питала Оленка, і її очі наповнювались слізьми. — Що ж тепер?

— Їжте м’ясо, дітки, їжте.

— А чого воно солодке? — питав Тихін.

— І смердить, — додавала Оленка.

— Їжте, що дають, — буркав Іван.

Він один знав, звідкіля те м’ясо, але мовчав… Під вечір усіх нестерпно нудило. Молодші блювали. Усіх била пропасниця. До ранку попустило. Але слабкість навалилась така, якої до цього не бувало.

— Скільки ж це минуло з того часу, як ті комісари Павла забрали? — силувалась згадати Фросина, а двері підступно рипіли й не давали жінці спокою. Такого спокою, як у ті славні літні дні, коли ще всі були живі й здорові, а вечірнє сонце обіцяло лиш спекотний наступний день, який доведеться провести на полі, збираючи зрощений власними руками багатий урожай.

«Фросина — хазяйновита жінка. Усе в неї в руках горить, — казали в селі і додавали: — А Павло, Павло, ох і славний чоловік. Два мішки на спину закине — й не здригнеться». — «А діти які у нас? Розумні до чого…» — вихвалялась сама Фросина, натякаючи на те, що Іванко та Оленка вже й грамоти навчені і Святе Письмо самі читають. Та й менші не відстають. Іванко і їх навчає. «Нам би ще одного помічника», — казав Павло, цілуючи вночі розпашілу дружину.

«Двері, ці двері зі своїм сутужним скрипом не дають згадати гарні часи», — вривалось у підсвідомість Фросини, і вона кричала на все горло:

— Зачиніть ці двері!

На загал виходив у неї не крик, а здавлене шипіння. Іванко, переборюючи свій страх, маленькими кроками йшов до дверей, тримаючись за стіну. Виходив у сіни й тут-таки вертався до хати.

— Двері замкнені, — казав тремтливим голоском. — Ніхто ж їх і не відчиняв. Це вам видиться, мамо.

Фросина крізь морок забуття чула віддалено ці слова й дякувала Богові, що тепер може поринути в солодкі літні спогади.

Василько народився справжнім богатирем, присмоктався відразу до збільшених від молока грудей. Тоді ще всі сміялись — не відірвеш, так сьорбає. Ріс малий, як ото в казках кажуть, — не щоднини, а щогодини. Батько був викапаний. Павло щораз, як збирались усі довкола столу після роботи, розповідав про цирк, у якому довелось йому побувати в місті. Бачив там велетів, що піднімали однією рукою те,