Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Куртка! – більш спокійно заволав росіянин, який продовжував стояти на відстані 40–50 метрів.

Наст повільно стягнув брудну куртку з себе, благаючи подумки Бога, щоб Сава був вже десь далеко звідси.

– На зємлю! Живо! – волав той, спираючись автоматом на авто.

Настав час. Час бігти. Наст розумів, що не втече від кулі, але шанс був – повернутись у лісосмугу і кинутись у річку – а там як Бог дасть. Військові почали поступово виходити з-за машини, а Наст повільно робив рух, немов лягає, насправді ж трохи провертаючи корпус до лісосмуги, щоб двома великими кроками добігти.

– І БЄЗ ГЛУПОСТЄЙ! – волав головний, що першим зробив крок, віддалившись від броньованого авто, на зустріч своєму бранцю.

«Боже, допоможи мені… тато, допоможи мені…  мамо, допоможи мені», – прокручував свою власну молитву подумки Наст. Він востаннє подивився на чорні тучі вгорі і з його уст вивільнились слова, неначе мантра у небо:

– Батьку… благаю тебе.

Сіре поле осяяло біле до болю світло. Наст не встиг навіть примружитися – так швидко це сталося. Блискавка, завтовшки як стовбур широченного дуба, вдарила в машину й пройшла крізь, спопеливши кулеметника на даху. Всі військові, що стояли поруч з авто, немов під магічним закляттям, на секунду завмерли, а потім впали долілиць. «Б-ДИИЩЩ», – гучніше за сто Іскандерів пронісся звук по полю та вдарив хлопця по вухах. Наст впав та схопився за голову. Його тіло тряслося. Хлопець не розумів, як це могло статись, як можливо таке. Він очікував холодну воду у річці або кулю у спині, але відчуття були, немов сталось і те, і те водночас. Лишень через декілька десятків секунд хлопець підняв голову і побачив, що всі навколо автівки лежать замертво, а від кулеметника, що бездиханно розклався на даху, в небо здіймалася тоненька цівка диму. Хлопець встав і швидко натягнув куртку, бо фізичні відчуття холоду нагадали йому, що він усе ще живий. Наст схопив рюкзак та побіг крізь лісосмугу до води, в надії наздогнати Саву, але найліпший друг навіть не рушив з місця. Кучерявий хлопець так і лежав, здригаючись всім тілом та притискаючи руки й коліна до голови.

– Саво, Саво, це я. Саво! – намагався достукатися до нього Наст, але усе було марно.

Хлопець, усіяний порубаними на маленькі шматочки рослинами, лежав у мокрій землі і не звертав увагу на найліпшого друга. Дощ потроху вщухав, але Наст із Савою були вже мокрі як хлющі. Яковенко розумів, що його друг не збирається поки що вставати, а росіяни, коли зрозуміють, що ця група загинула, пошлють на її місце дві такі. Він повернувся крізь знесену лісосмугу до колії і підійшов до дрону. Літальний апарат зовсім невеликого розміру лежав прямо на рейках колії і пускав у повітря сірий димок. Пульт від дрону лежав недалеко – він був просто розбитий навпіл від звичайного падіння. Наст збагнув, що струм від блискавки спалив мізки БПЛА, тому тепер вся їхня з Савою місія набула нульового сенсу. Біс шепотів Насту у вухо: «Шестеро мертвих росіян!», на що свідомість відповідала: «Скалічена психіка Сави!».

Дощ майже закінчився, а Наст, стоячи на колії більше хвилини, так і не міг вирішити, що йому робити. Думки одна за одною пропонували хлопцю ідеї, але він відкидав їх кожного разу – жодна не була прийнятною. Дзвонити майору і жалітися на ситуацію Наст не хотів, але при цьому він і не знав, як ще йому виконати завдання розвідки. Хлопець підійшов до військових росіян і придивися до кожного. У жодного не було навіть натяку на життя – відкритими від шоку очима вони дивились порожньо у небо або землю. Наст вирішив скористатись такою можливістю, бо хоч плану в нього і не було, думки не припиняли множитись у голові, тому він стягнув мокрі речі з одного військового та, зіжмакавши їх, засунув до свого рюкзака. Яковенко зухвало подивився на оголене тіло росіянина, стягнув з себе маску і кинув на груди загарбнику. Хлопець повернувся до Сави, який вже сів на мокру землю і дивився на річку, яка просто продовжувала свій рух вперед, не звертаючи уваги на все, що коїться навкруги. На лобі кучерявого хлопця були крихти чорної землі, яку він, намагаючись відтерти, розмазав по обличчю.

– Що… – почав він охриплим голосом, коли побачив Наста, що знов вийшов з посадки. – Що трапилося, Насте? Що то був за вибух?

– Блискавка, Сава. Нас врятувала блискавка… чи, – хотів продовжити Яковенко, але запнувся і вирішив не розгалужувати тему.

– Блискавка? – розгублено, немов під дією сильних заспокійливих, перепитав Сава. Хлопець пережив найбільший стрес у своєму житті і не міг відійти від цього.

– Так, брате. Вбила їх всіх. На щастя.

– На щастя? – знов відсторонено запитав той, дивлячись за швидкою течією та останніми краплями дощу, що створювали красиві хвильові кола на воді.

– Так, друже, на щастя, вони здохли, а ми живі! – почав нервувати Наст через Саву, який, по-перше, так і не виконав його прохання, коли Яковенко, власне кажучи, йшов віддавати своє життя за друга, а по-друге, зовсім не виказував радості від того, що все вже минуло.

– Я не відчуваю себе щасливим, Насте…

Яковенко обійшов друга, ставши перед його обличчям, і простягнув руку допомоги. Сава встав, і хлопці покрокували вздовж річки вперед до міста, а коли на горизонті з’явився перший міст між Лисичанськом і Сєвєродонецьком, на якому розташовувалися військові, повернули назад у лісосмугу. Наст протягом всього шляху намагався відволікти Саву, нагадуючи йому про кумедні історії з футбольного минулого та питаючи про нові прикраси, на які друг збирає кошти. Дякувати Богу, Сава був не з тих людей, які роками відходять від стресу, і, майже в кінці шляху, навіть сам почав казати фрази на кшталт:

– Ти взагалі розумієш, що ми пережили?! Пацани не повірять! Про це можна книгу писати! Та можна фільм зняти навіть! Блискавка… в машину! Нереально!

– Так, – стримано посміхаючись, погоджувався Наст, розуміючи, що все було ще більш нереальним, ніж здавалося Саві.