Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Йди, Насте, я залишусь! – розгублено промурмотів завжди усміхнений друг.

«БЛЯХА!» – заволав крізь зуби Наст. Він забув, що його друг не вміє плавати. Хлопці почули шурхіт у лісопосадці, і за мить – розлючений голос росіянина.

– Нє лєзь! Іх там может бить много! Юра, сравняй ету пасадку з зємльой нахєр!

Довго Юра не коливався, і майже одразу крупнокаліберний кулемет разом із автоматами військових почав гатити в сторону хлопців крізь усі рослини. «Ту-ту-ту-ту-ту-ту», «та-та-та-та-та», – кулі пролітали над вухами хлопців, складаючи та рубаючи сотні тоненьких і не дуже тонких гілок дерев та кущів. Наст із Савою знов опинилися вм’ятими в землю, доки безліч уламків деревини та листочків спадали їм на голову. Шквал вогню не вщухав, через декілька секунд Наст почув хлюп у воду, а за ним майже одразу вибух – «БУУМ», – розплескалася вода в річці у сторони. Росіяни кинули гранату, але перестаралися із дальністю кидка. Наст відчував, як труситься поруч із ним Сава. Запах мокрої прохолодної землі бив у ніс хлопцю. Десь глибоко у підсвідомості, крізь безліч панічних думок та страху, Наст збагнув: «Може це і є запах смерті?». Несподівано блискавка вдарила зовсім поруч, і гучний звук грому немов пробудив щось у хлопця, немов змусив Наста зібратись. Вогонь та близькі вибухи не зупинялись. Наст розвернувся до Сави та підповз до його світлої голови, яка зараз була вся замурзана мокрою землею.

– САВО, Я ВІДВОЛІКУ ЇХ, А ТИ БІЖИ ВЗДОВЖ РІЧКИ, САВО, ТИ ЧУЄШ?! – волав Наст прямо у вухо найліпшому другу, який зіщулився неначе ембріон і стиснув руками голову. – ТИ ПОЧУВ, САВО?! -перепитав Наст під розрив ще однієї гранати, яка цього разу не долетіла.

Хлопець потряс головою, і кудрі затряслися в такт його рухів. Наст сприйняв це як «так» і поліз дуже швидко вбік від друга. Проповзши з десяток метрів вздовж річки, як найшвидший дощовий хробак, весь у багнюці, Наст підвівся і крадькома пробіг ще метрів тридцять, кожної секунди думаючи: «Боже, тільки б не влучила дурна куля». Хлопець швидко пірнув назад у лісосмугу і, пролізши крізь рідку рослинність, вибіг на стежинку до колій. Ніхто не помітив його. Небо було затягнуте чорними хмарами. Грім не вщухав ні на мить. Броньований автомобіль заїхав на колію і став просто на одній лінії з хлопцями. Росіяни – всі, хто були усередині, повилізали й, прикриваючись кузовом автомобіля, не припиняли стріляти. Кулеметник також не зупинявся ні на мить. Метрів сім лісосмуги перед ними були неначе зстрижені з землі, навіть річка виднілась крізь уламки тоненьких дерев. Офіцер, що віддавав накази, раптом здійняв руку вгору. Пальба той час вщухла, і він почав обережно рухатись навпочіпки у бік лісосмуги.

– ЕЕЙ! – заволав Наст, щоб привернути увагу до себе.

Блискавка вдарила десь позаду хлопця у поле. Вітер шебуршив його брудну куртку, а крихітні краплі дощу спадали на підстрижене Настове волосся. Маска привида вже була на його обличчі, і крізь неї він бачив перелякані фізіономії росіян. Не можна сказати, що вони боялися Наста, скоріш, їх лякала безглуздість його дій.

– Нє стрєлять! – віддав наказ своїм людям кремезний офіцер у бронежилеті модуль-­моноліт, обкладеному розгрузкою та іншим необхідним знаряддям, що робило військового ще більшим.

Наст розумів, що привиди потрібні їм живими, але плану на подальше в нього не було. Плану не було взагалі, і єдине, чого хотів Яковенко – це щоб ніхто з його близьких не постраждав через нього.

Всі до одного російські військові той час відволіклися на хлопця і направили на його довге, незахищене нічим тіло, зброю. Загалом було чотири людини біля машини і п’ятий за кулеметом.

– Паднімі рукі і стань на калєні. Скінь свой рюкзак в сторону і растєгні куртку, штоб ми відєлі, што на тєбє нічєго нєт! Послє етого мєдлєнно ляж мордой в зємлю і ползі к нам! – наказував військовий Насту, повільно і чітко проговорюючи свій наказ.

Хлопець, який і так стояв з піднятими руками і чекав незрозуміло чого, думав лишень про одне. Про батьків. Він не збирався віддатися живим росіянам, щоб вони і його принизили та підірвали у полі. У думках Наст вже прощався з цим світом, вдихаючи свіже дощове повітря і дивлячись кудись крізь ворогів – на безмежні поля, лісосмуги та річки, на терикони та небо – густо-синє, дощове, якраз таке, як полюбляв його батько. Серце, що вилітало з хлопцевих грудей, трохи заспокоїлося, немов прийнявши свою долю. Єдине чого зараз хотів Наст – це щоб Сава продовжував жити, тому він почав тягти час:

– Вибачте, шановні! – гучно почав він крізь маску, дивлячись на застиглих біля автівки росіян, що використовували транспорт як другу броню від хлопця, що стояв з піднятими руками, мінімум у сорока метрах від них. Вони остерігались не Наста, а символа, що він носив. Ця маска асоціювалась в загарбників з якоюсь люттю, силою, що вони не в змозі стримати. – Я не розумію російської мови! Чи не могли б ви повторити прохання державною!? – знущався Яковенко над росіянами, які, стурбовані його спокоєм, переглядалися одне з одним.

«Ту», – вистрілив з автомату головний, і куля вдарила прямо перед ногами хлопця, відбив шматочки землі, що крихтами розлетілися у сторони.

– ТВАРЬ! БИСТРО НА КОЛЄНІ! – заволав росіянин, і Яковенко, під тиском, схилив одне.

– Хорошо-­хорошо! – тримав він підняті догори руки.

Небо знов загриміло і блискавка пронизала простір. Дощ підсилився. Товсті краплі спадали на українську землю, утворюючи приємний шурхіт зустрічі води та рослин. Наст на секунду закрив очі і вдихнув на останок запах цієї несамовитої природи.

– РЮКЗАК, ПОДОНОК! БРОСЬ В СТОРОНУ! – збив його думки військовий і Наст виконав наказ під ще гучніший гуркіт неба.

Дощ вже лив як із відра. Наст, промоклий до кісток, стояв на коліні. Обличчя привида дивилося без остраху. Здавалося, хлопець втратив останній здоровий глузд, який в нього був. Він справді був готовий прихилити небо, щоб тільки його друзі та Ліра з Тімурчиком жили у спокої та щасті.