Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Сава зробив так само:

– О‑о! Я зрозумів! – радісно прошепотів він.

– Ідея Нації, – розшифрував послання Наст, з посмішкою роздивляючись потрібну йому коробку, на якій було зображено герб «Азову». Слово «родину» від цього теж змінило значення в Настовій голові.

Хлопці висунулися по пояс з вагона і зиркнули по сторонах. Тільки потяг і порожні колії були в їхньому полі зору. Вони витягли потрібний їм ящик і понесли його, швидко крокуючи, вздовж колії, туди, звідки нещодавно прийшли.

Небо потроху почало затягуватися хмарами. На вулиці все стало сірим та тьмяним. Наст з Савою, щомиті озираючись, несли коробку за ручки. В вільній Савиній руці була металева палиця, яку він на самому початку вантажних робіт залишив лежати на колії. Хлопці вже пройшли повз останній вагон, і тепер перед ними була свобода, потрібно було лишень прискорити крок, а краще побігти, як раптом:

– Парні, а ви к-куда ето? – молодий вусатий військовий, віком приблизно як Сава із Настом, сидів перед останнім вагоном, спираючись на нього спиною, та балакав із кимось по телефону. – Люся, любімая, я пєрєзвоню, – прошепотів він у свій смартфон і заблокував його.

– Нам главний сказал, ету туда отнєсті, – тикнув палицею Сава у бік іржавих вагонів на розібраних коліях.

– Какой главний? – поцікавився молодий вусань, який був більше схожий на відмінника з фізики, ніж на військового.

– Ну тот… лисий, – продовжував брехати Сава з впевненим обличчям.

– Ну во‑во-вообще-то, – почав, заїкаючись росіянин. – Я главний! Я офіцер, з-з-закончіл кафедру воєнную, а он н-нєт! – гордовито сказав худий вусань, по-справжньому відчуваючи себе головним. – Пойдьом, спро-спросім у нєго! – розвернувся і впевнено покрокував той, а хлопці потовклися слідом.

– Та можєт ну єго! Еті разборкі, – намагався вийти сухим із води Сава. – Давайтє, ми положім к кучє і всьо на том?

– Рєб-бята, н-н-нє волнуйтєсь! Вам нічєго н-нє будєт! Он уже всєх д-д-достал!

Хлопці йшли за ним, і Наст намагався вигадати щось. На жаль, нічого крім жорстокості до голови не приходило. Неначе дикому звіру, що бачить здобич ззаду, Насту так і кортіло напасти. Він почав очима натякати Саві на удар палицею, але друг навідріз похитав головою. Тоді Яковенко простягнув вільну праву руку і Сава віддав йому палицю. Автомобіль дуже скоро мав з’явитись у полі зору, тому Наст, не гаючи ні секунди, відпустив ліву ручку, за яку тримав ящик, і вміст коробу з гучним гуркотом скотився в бік. Вусатий військовий, тільки-но повернувшись на звук, хотів зробити зауваження, як металева палиця дуже високої щільності прилетіла йому у голову. «Т-Т», – тупий звук удару, і Наст відчув, як провалився крізь кістку у щось м’яке. Тіло військового замертво впало, але він був ще живий. Вусань почав повільно повзти кудись, видаючи несамовиті звуки стогону. Наст обома руками стис металеву палицю, замахнувся ще раз і Савове:

– Не добивай! – було вже марне.

«Т-Т-Т», – тричі наніс удар по голові вже бездиханного тіла Наст, наче скажений звір, дихаючи через розширені крила носа та розширеними зіницями дивлячись на свою жертву. Десь на лівому плечі біс-спокусник захлинався слиною. Хлопець кинув палицю, з якої краплями стікала кров на тіло вусатого офіцера-­заїки, і повернувся до Сави. Друг, з великими від страху очима дивився то на тіло, то на Наста. Він не розумів, де його ліпший друг, який годину слідкує за поведінкою пташки. Де та людина, яка не скривдить навіть того, хто заслуговує на це найбільше за всіх.

Наст стрімко схопив ручку від ящика, секунду почекав, доки Сава одійде від шоку, і швидким кроком рушив вперед. Його взагалі не хвилював той росіянин, Наст думав тільки, як би їм швидше дістатися дому, де Захар зможе розібратись із дроном. Хлопець відчував, неначе хтось дивиться йому у спину, і підозрював, що це був той самий вусань. Але військовий не говорив нічого, його душа просто німо дивилася на хлопців, що швидко віддалялися від місця вбивства.

– Нащо ти добив його? – намагався витримати темп Наста друг, чиє кучеряве волосся тряслося з боку в бік – в такт його крокам.

– А нащо йому жити інвалідом? – беземоційно відповів той, зиркнувши назад, щоб пересвідчитися, що їх досі не викрили.

– Але в нього була сім’я, була якась Люся… е-хе, – з задишкою продовжував Сава. Дворічний стаж куріння вже нагадував про себе. – Мені здався він хорошим хлопцем. Вимкнув би його й усе!

– Саво! – зупинився розлючено Наст і подивився другові в очі. – Немає хороших руських! Ти просто це поки що не зрозумів! На щастя, – додав Наст.

Сіре небо покликало за собою й холодний вітер. Десь вдалечині Наст чув вже перші прояви дощу та грози. Хмари наближались. Лісосмуга ліворуч від хлопців перешіптувалася своїм листячком між собою. Хлопці пройшли ще п’ятсот метрів і зненацька почули крики позаду. Наст збагнув – ті таки знайшли тіло. Хлопці побігли, ледь не спотикаючись на вузькій стежинці. Ще сто метрів і вони несподівано почули гуркіт мотору – з-за повороту дуже різко вилетів броньований здоровенний джип з кулеметом на даху. Росіяни побачили хлопців, і Насту стало зрозуміло, що шукали вони саме їх. Стало зрозуміло це саме в ту мить, коли хтось зсередини заволав:

– ГАСІ!

«Ту-ту-ту-ту-ту-ту-ту-ту-ту», – почав працювати по хлопцях кулемет великого калібру, і кулі засвистіли над головами друзів, що впали обличчям у землю. Короб з літерою Z плюхнувся на рейки і весь вміст гучно вивалився з нього. До лісосмуги було лишень декілька метрів і, скориставшись секундною паузою, коли група військових повилітала, грюкаючи дверима, із зупиненого авто, Наст потягнув Саву за собою у смугу рятівних рослин. Дрон так і залишився лежати на колії. Хлопці стрімголов бігли крізь рясні хащі посадки. Гілки били їх по обличчю і дряпали кінцівки, а корені молодих дерев, неначе навмисно, чіпляли їхні ноги, намагаючись затримати. Діставшись річки, Наст ринувся у холоднючу воду та почав хлюпати своїми чоботами у ній. Він озирнувся і побачив блідого Саву, що стояв на березі і дивився на ліпшого друга.