Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

сподівано, рух людей у болотяній формі далі по центральній колії, змусив сконцентрувати його увагу на місії.

Наст та Сава сховалися за іржавим вагоном, що став прихистком для багатьох тварин, і одягли помаранчеві маніжки, які Філіпенко забрав зі своєї роботи. Хлопець також дістав металеву конструкцію, яку розклав, і вона стала довше удвічі, нагадуючи указку, якою вчителі орудують у школі. Було без п’яти десята, тому Наст із Савою швидким кроком рушили до потяга, що стояв на центральній колії. Їм вже чулися російські голоси тих, хто розвантажував вагони. Сава протягнув металеву палицю до коліс потяга і почав нею стукати по ним так, щоб чула вся станція. «Тук-тук, тук-тук» гучно бився метал по металу. Судячи зі звуку, палиця Сави була дуже щільна, а з того, що хлопець декілька разів змінював руку, щоб втримати її, Наст зрозумів, що ще й важка.

– Вот слишішь? Ето правільний звук! – гучно російською почав Сава.

Це був план хлопців, який вони вигадали ще вчора після дзвінка майора. Їхньою метою було звернути увагу росіян на себе, зробити видимість того, що вони не ховаються і усе йде за планом. Плановий огляд потягу, який зупинився позапланово. План, м’яко кажучи, не дуже, але хлопці сподівалися, що росіяни, або вантажники, які будуть займатися вивантаженням товару, не додумаються до цього.

Задум почав працювати, і з вагону, що знаходився через чотири від хлопців, вилізло одразу декілька голів.

– А ето хто? – трохи перелякано почав хтось з середини того вагону.

– Та провєряющіє еті, – пробумотіла голена голова, яка вилізла назовні і дивилася на хлопців.

Наст із Савою, як і задумували, навіть не підіймали очі на військових, немов їх взагалі не стосувалося, що росіяни тут.

– Ей, парні, а што ви тут забилі? – почав з ними розмову поголений військовий, років сорока, який за виглядом був найстаршим.

– Плановий обход, – підняв Сава обличчя, яке від набряків збільшилось у півтори рази. Наст в цей момент подумки пробачив друга, бо розумів, що такий вигляд дуже вдалий для цієї ролі.

– А как же плановий, єслі остановка нє по плану? – за секунду зорієнтувався росіянин, і Наст почув як Сава тихенько вилаявся собі під ніс. Плану Б не було, що відповідати на таке – вони не встигли продумати.

– Ну я маю… – почав Сава українською і Наст шалено гучно почав прочищати горло.

– ХМ–ХМ!

– Я імєю ввіду, – почав вдруге Сава, тим часом як військовий, насупившись, намагався зрозуміти, що то за двоє з’явились раптово у його житті. – Імєю ввіду, што начальство мнє сказало – учіть стажора, – тицнув він пальцем у Наста. – Вот я і учу, по плану. Сначала на тєх нєрабочіх, – вказав він на іржаві, покинуті Богом вагони, сто метрів позаду. – Там одін звук, тут, віжу поєзд рабочій, думаю, ну і єго заодно провєрім – на рабочєм другой вєдь звук.

– І што, рабочій? – риторично запитав лисий.

– Ну, вообщє да.

– Знаєш… я вам со стажором прідумал другую рабатьонку.

– Какую? – трохи перелякано запитав Сава.

– Вигрузіть ящікі с етого вагона, іх всєго-то 50! Ну может 100, ха-ха! Расію ж любітє?! – різко змінився в обличчі він.

– Любім! – хором відповіли Наст з Савою, киваючи головами.

– Очєнь любім! – додав Наст. Він і повірити не міг, що так просто все вирішилося, здавалося, сама доля була знов на їхньому боці. За планом вони повинні були зробити ще багато чого, щоб потім допомогти їм, а тут усе складалося краще, ніж могло би бути.

Двоє інших військових вилізли з вагону. Наст побачив велику вантажівку оливкового кольору, що стояла на бездоріжжі недалеко від вагону. В ній сидів товстий водій, який поставив стаканчик із кавою собі на черево. Він здався знайомим Насту. У його лівій руці була цигарка, а у правій смартфон, на якому він дивився розважальні відео. Загалом четверо росіян. Троє вантажників та водій. Зброї при собі вантажники не мали, але в тому, що зброя була в їхньому автомобілі, Наст майже не сумнівався. Пістолет був у хлопця в рюкзаку, але користуватися ним Яковенку взагалі не хотілось.

Поради майора Наст не дотримався не тільки з приводу зброї. Цвіркун та Рудий були як і всі проінформовані про місію, тому що у привидів секретів один від одного не було.

– Вигружайтє іх і нєсіте вон туда, – вказав старший росіянин пальцем на місце перед автомобілем, де вже були два подібних ящики. На бокових панелях цих коробів був напис «Zа родину». У пам’яті хлопця одразу ж спливли слова Калініченка: «Посвіти на них ультрафіолетом та побачиш той, що потрібен тобі».

Хлопці почали виносити важкі короби з вагону і нести їх удвох, доки військові стояли й палили, спираючись на вагон потяга. З кожним винесеним коробом Наст подумки благав Бога, щоб це був не той, що потрібен йому. Хлопець чекав на щось, що змусить військових відійти хоча б на хвилинку від них, і це щось трапилося майже одразу.

– Ладно, парні, ви работайтє, когда всьо сдєлаєтє, скажітє нам, ми атдахньом в машинє. Родіна вас нє забудєт, парні, – підняв кулак лисий та, розвернувшись, пішов туди, куди й планував.

Наст стрімголов кинувся відкривати рюкзак Сави, щоб дістати звідти ультрафіолетову лампу. У вагоні було ще близько півсотні ящиків, складених одне на одного. Хлопець увімкнув лампу і, швидко пробігшись поглядом, не помітив нічого незвичайного. Плями, сліди різноманітних рідин – це все було присутнє на всіх предметах і на самих стінках вагону, але усе це світіння збивало хлопця з пантелику. Він не помічав нічого, як раптом:

– Насте! Дивись, – прошепотів Сава вказуючи на коробку посередині. На ній літера Z світилась яскраво, а діагональну паличку цієї літери перетинала інша – більш довга горизонтальна паличка. Наст розплився в посмішці.

– Це воно! – радісно зашепотів він.

– Що воно? Як ти зрозумів, він же не казав, що саме буде, може то так просто щось потрапило.. – почав шипіти Сава, але Наст вдарив його по руці, щоб той помовчав, і нахилив голову, дивлячись ніби боком.