Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– У нас бабушка больная тут, – вийшла дівчина в білому спортивному костюмі, що дуже вдало взагалі і невдало в цей момент проявляв всі аспекти ідеальної фігури дівчини. – Она нє может ходіть, нам нужно остаться тут!

– А ви лєчітє бабушку? Нас с парнямі тоже нада би уже палєчіть, – кивнув головою росіянин у бік вулиці, де припаркувався той самий джип, повз який проїжджали Ліра з Настом.

Військовий залицявся до Настової Ліри просто при ньому, робив він це дуже огидно – поставив широко ноги і поклав руки собі на зброю. Він дивився на дівчину неначе на здобич. Вогонь ненависті до цього росіянина зростав у думках Яковенка в геометричній прогресії, але раптом на підвіконні, прямо за спиною чоловіка в болотяно-­зеленій формі, Наст побачив свою маску привида, яку він колись необачно туди поклав. Цей фактор неначе крижаний душ подіяв на хлопця, бо він знав, що означає ця маска для росіян.

– Тімурчик, ти чєго там прячєшся, іді сюда! – почав Наст свою психологічну операцію з тиску на жаль. Малий, який стояв в спальні і дивився з-за стінки на все, що коїться, своїми великими блакитними очима, підійшов до Наста.

– Рєбьонок ваш, што-лі? – знітився росіянин.

– Прійомний, – з жалем покивав головою Наст, однією рукою обіймаючи Ліру, а іншою тримаючи бешкетника за плече. – Ми с женой, – кивнув Наст на Ліру, щоб той точно зрозумів про кого йде мова, – дєтішек рєшілі нє подвєргать етой смєртєльной угрозє. Поетому собственних і нє будем імєть, – похитав зі смутком на очах Наст. Його акторству здивувалася навіть Ліра, коли побачила в очах виблискування сліз.

– Какой єщьо угрозє? – насупився військовий.

– Да как какой… Болєєм же ми смєртєльной хворью…

– А што, она передається как-то? – з переляканими очима почав питати росіянин, поступово роблячи кроки назад.

– Да, конєшно… Половим путьом, контактним путьом, гєнетічєскі… поговарівают, што і воздушним… но нам трудно провєріть, знакомих-то нєт здорових, а многіє і умєрлі-то вовсє, – продовжував нести нісенітницю Наст.

– Корочє… я вам сказал – убірайтєсь, потому што кагда хахли падайдут… я імєл ввіду, єслі хахли падайдут, снєсут вашу будку к чєртям! Церємонітся нє будут!

– Всьо понімаєм, но ми вєрім в нашіх! – підняв кулака до гори Наст, поступово наближаючись до військового, а той, неначе від прокаженого, поступово відходив. Таким чином Яковенко витіснив росіянина за поріг.

– Ваня, чіто там, братіщка? Всьо гуд, братіщка? – почув Наст знайомий голос чеченьця, який сидів у кузові джипу з військовими. Хлопець одразу подивився в бік, щоб той не помітив його обличчя, а Ваня почав відповідати, нарешті розвернувшись спиною до домівки Федорівни.

– Умар, я тєбє говоріл, што мєня зовут Валік, а нє Ваня!

– Ваня, нє гарячісь, баля! Потому што ми тоже парні гарячіє, да! Сказал Ваня, значіт Ваня, понял, баля?!

Відповіді Валіка не було. Наст трохи тремтячими руками зачинив двері будинку і повернувся до Ліри з Тімурчиком.

– А чого вони хотіли, щоб Ліра їх полікувала? – поцікавився малий, дивлячись Насту в очі.

– Тімурчик… я тобі потім розповім, – похитав головою Наст, і взявши за талію бліду від нервів Ліру, пішов з дівчиною назад у спальню.

Час був вже лягати. Завтра в хлопця мав бути важливий день. День, який в його думках повинен був нарешті звільнити це місце від чудовиськ у болотяно-­зеленій формі. День, який подумки Наст означив для себе як «день відновлення справедливості».

***

– Ти лампу хоч узяв? – роздратовано питав Наст у Сави, який віднісся до діла дуже безвідповідально. Вчорашній бокал пива закінчився шістьма бокалами, і тепер хлопець йшов з набряклим обличчям, попиваючи через кожні 20 секунд водичку.

– Та взяв-взяв.

– А маніжки взяв?!

– Та все я узяв, боже! – рознервувався Сава. – Чого так нервово з самого ранку!?

– Того що ти прийшов, ледь на ногах стоїш! Як так до діла взагалі відноситись можна?!

– Та який ледь стою! Нормально стою… навіть йду! Ну випив я трохи зайвого, але ж я знав, що тут ніяких вбивств не буде… вкрасти щось… «пфф», – посміхнувся він. – Коли це було для нас проблемою?!

– Сава, це тобі не крамниця, де іграшковим пістолетом можна погрожувати! – продовжував стояти на своєму Наст.

Була дев’ята ранку. Хлопці йшли вузенькою стежинкою за містом вздовж колій. Праворуч від них була лісосмуга, за якою одразу відкривалася річка Сіверський Донець. Було прохолодно, але сонце своїми яскравими променями намагалося виправити ситуацію. На жаль, цього тепла було недостатньо. Наст засунув руки в кишені своєї курточки та накинув каптура. Пташки у лісозмузі весело щебеталися між собою. Сніг вже покинув цей регіон, і за ним проявилася травичка, що так довго чекала на сонячні промені. Сава вів їхню компанію, хоча, дивлячись правді в очі, він і сам не знав куди йти напевно, просто було зрозуміло, що при умові ходи вздовж колії, рано чи пізно ви, усе ж таки, знайдете вокзал.

– Прокинувся сьогодні о четвертій ранку… – почав Сава після десятихвилинної паузи без розмов. – Хотів води попити. Бачу – Захар лежить, не спить, очі од сліз витирає..

– А що таке? – насупив брова Наст.

– Та от і я його питаю: Захаре, що таке? А він каже: сон наснився. Я ж йому: що за сон? А він каже: батьки наснились, вперше за 15 років…

– А‑а, – розуміючи похитав головою Наст.

– Ага, так при чому, каже, все як наяву. Гуляв з ними, морозиво їв, на футбол із батьком ходив. І, каже, найдивніше було… як він там говорив… – примружився Сава. – А, точно, найдивніше було, що вони кажуть йому: нарешті ти з нами.

– Гм-м, – видав мукання Наст, дивлячись перед собою. Така розповідь здивувала навіть його.

Хлопці йшли довго, але врешті дісталися покинутого залізничного вокзалу. Старі іржаві вагони стояли на розібраних коліях, а від лавочок, на яких колись люди чекали на свій потяг, зараз залишилися тільки металеві штирі, що стирчали з бетону. Ліворуч від колишнього вокзалу, метрах у ста, крізь дерева та кущі, виднілася величенна земляна гора, що достатньо високо здіймалася над землею і від якої, не припиняючись, відлунювали звуки роботи важкої будівельної техніки. Яковенко, примружившись, почав роздивлятися цю земляну піраміду, наче і забувши нащо він тут, але не-