Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Хлопець справді вірив, що то був його батько. Він розумів, що погода була кепська та блискавки часто б’ють у людей… але. Він просто відчував. Насту здавалося, що за секунду до удару, десь глибоко у душі він вже знав, що станеться, і навіть його прохання до батька, що спало з вуст, було немов не від мозку, а прямісінько від душі. Наст вирішив довести Саву прямо до хати, та власноруч заварити йому чай із м’ятою, щоб трохи втамувати нерви. Він відчував відповідальність за усе погане, що було з його друзями, і не хотів, щоб жоден білий кучерявий волосок на голові ліпшого друга, перетворився на сивий. Діставшись знайомого повороту на кам’яну стежинку вздовж гаражів, Сава трохи випередив Наста зі словами:

– Я перший у душ, доки ти будеш пояснювати хлопцям, де ми були!

 Настрій Сави вже помітно покращився, він відчував, що от-от буде вдома – в безпеці, де жоден його не потурбує. Наст плівся за ним, дивлячись під ноги. Калюжі від нещодавнього дощу маленькими групками розташувались у низинах кам’яної стежки, але думки в хлопця були зайняті наступними тридцятьма шістьма годинами, які йому залишилися на те, щоб розв’язати складне завдання з підриву на секретному виробництві алмазів. Хлопець хотів зробити усе з мінімальним ризиком для всіх, але весь лій у голові – був та загув коли це було потрібно. Зійшовши зі стежинки, периферійним зором Наст побачив, що Сава безмовно зупинився. Тільки-но, Яковенко підняв голову зі словами:

– Саво, що там так… – як кучерявий друг обм’як, і полетів несвідомо на землю.

Хвала Богу та Юрійовичу, що школа воротарів у Львові заґартовувала найкращу реакцію, яку Наст і досі зберіг. Він встиг зловити друга за секунду до удару головою об потрісканий асфальт, в щілинах якого паростки рослин вже не тягнулисья до зниклого сонця.

Наст подивився на Саву і притиснув пальці до його артерії на шиї та зрозумів, що хлопець втратив свідомість. Яковенко теж підняв голову в той бік, в який до цього дивився друг. Серце на секунду зупинилось, як і дихання. Коліна, на яких зараз сидів Наст, тримаючи тіло друга, що втратив свідомість, вимкнулись на мить, і Наст плюхнувся на землю, в останню мить виставивши лікоть. Холодний піт виступив на його чолі, а обличчя пофарбувалося в біло-зелений колір. Здавалося, що не вистачає кисню, хоча повітря було дуже свіжим і таким живим.

Ліхтарний стовп, який стояв перед під’їздом покинутої оселі Наста, не виконував своїх функцій, мабуть, останні десять років. Наст і не помічав його, як не помічав інших предметів у своєму дворі, якими він ніколи не користувався, але зараз не звернути уваги було неможливо. Просто з верхівки цього стовпа звисала товста мотузка, натягнута як струна на кобзі. Мотузка щільно обплітала шию хлопця, який не дуже високо висів над землею, легесенько похитуючись від сильних поривів вітру. Обличчя молодика було синім, а з ран на тулубі витекло багато крові, яка змішалась з дощовою водою й утворила криваву калюжу під ним. Щонайменше три кульових поранення побачив Наст, хоча можливо, їх було більше – картонка, що висіла на шиї у хлопця, перекривала більшу частку живота. Слова російською мовою на картонці були прямим посиланням, а адресат крізь тисячі сліз, що котилися з очей, читав його, лежачи розпластано на землі. Він одразу згадав це. Цей напис відлунив моторошним спогадом у думках хлопця. Декілька разів кліпнувши поспіль, він так і не прокинувся. «Наст, выходи», – похитувалася картонка з меседжем для хлопця на тілі друга.

– АААААААА! – бився в істериці хлопець, не бажаючи вірити в таку реальність. Тантал зі своїми муками, подивившись на це, перепросив би Яковенка.

Він бив себе по голові, по животу і знову по голові. Волав на всю вулицю і потім знов бив себе, але ніщо не допомагало хлопцю прокинутись. Це не був сон. Це була реальність. Найдобріша людина, яку знав Наст, була розстріляна та повішена у своєму дворі. Тіло кремезного Захара легесенько похитувалося, що робило враження неначе він ще тут… намагається боротися… намагається чинити опір. Але при кожному підйомі голови Наст бачив синє-синє обличчя та кінцівки друга, та розумів – янголу не місце серед людей. Його битва закінчена.

Грозові хмари з гучним гуркотінням пливли на південь. Один з таких звуків нагадав Насту, що в нього ще є друзі, яким він потрібний.

– Насте… – Сава лежав на мокрому асфальті і дивився в небо крізь плівку сліз. – Мені здалося? Скажи, що так… будь ласка, скажи, що здалося.

– Тобі не здалося, – шморгнув носом Наст, що сидів і плакав поруч. – Це Захар… це він.

– К‑к-к, – задихаючись, плакав Сава, зіщулившись на землі.

Наст кусав губи, щоб не видавати звуків схлипування. Він робив так з дитинства, бо батькове «чоловіки не плачуть» – змушувало хлопця шукати варіанти, як приховати той чи інший звук сильного розпачу. Сльози текли по щоках рікою і спадали на вже і без цього мокрий асфальт. Яковенко підвівся на ноги і, не дивлячись на тіло друга, що висіло у двох метрах над землею, пішов швидко до їхньої хати, щоб перевірити, чи нема там, не дай Боже, загиблих друзів. Проходячи повз тіло Захара, Наст прискорив крок і опустив вічі додолу, але це не допомогло хлопцю не почути того, чого він боявся найбільше.

– Насте, – звернувся Захар до нього з-за спини. Хлопець зупинився і з тільки-но висохлих очей знов покотились сльози.

– Захаре…

– Вони забрали Дениса, він у полоні.

– Цвірк у полоні? – навіть не повертаючись у бік порожнечі говорив у простір Наст.

– Так.

– А Рудий? Що з Дань… – ком застряг в горлі Яковенка.

– Я не бачив… вибач, він йшов останнім, можливо… я не знаю, Насте… вибач, – знов і знов вибачалася найдобріша людина у світі.

– Це ти вибач, Захаре, – сльози градом котилися з Настових очей. – Це все через мене! Я винуватий, це я винуватий! – примружився у розпачі Наст.

– Брате, ми самі обрали це, ми самі хотіли, я ні про що не жалкую, – спокійно шепотів неначе мантру Захар за спиною у хлопця.