Олексій Михайлович Волков - Шпиталь, Олексій Михайлович Волков

— Пізно, — промовив Костогриз. — Не знаю, хто вам потрібний, але ви вже нічого не встигнете. Сюди їде поліція. Якщо хочете — тікайте.

Другий виглядав явно розумнішим. Схопивши товариша, він потяг його до виходу.

— Усім зачинитися в операційній! — скомандував Костогриз. — Кого вони шукають?

— Діда того столітнього! — крізь сльози пояснювала Женя. — Трушевого родича! У першій палаті він.

Заскочивши до палати, головлікар схопив старого на руки і побіг із ним у напрямку операційної з глухими дверима.

— Вже виїхали! — кричав йому у саме вухо хтось із хворих, кульгаючи слідом. — Щойно ще раз дзвонив! Зараз будуть!

Відкривши вікно операційної, дівчата намагалися хоч щось побачити. Увімкнулися фари. Завівся двигун і одразу заскреготало. Не сподіваючись відсунути «Ниву», джип рвонув уперед, зминаючи лікарняну загорожу та клумби.

— Не дадуть власною смертю померти, — відхекувався Костогриз. — Рік-два зачекати. Мусять добивати — машинами давити, з пістолетів лякати…

— Шановний… — обізвався слабким голосом Колісник з операційного столу. — Дякую, що врятували, але то вже було не обов'язково. Я рік-два вже не проживу…

— А я батьку, зовсім не вас мав на увазі, — сумно відповів головлікар.

У лікаря робота — це найголовніше у житті. Навіть тоді, коли не тримають втомлені ноги, заплющуються очі і бракує моральних сил. Її не перекладеш на колег або підлеглих. Звісно, це не через клятву Гіпократа, як думає дехто, і не жага заробітку, як упевнена більшість. Це особливість фаху. Хто з цим не справляється, — відсіюється на ранніх стадіях опанування професією. Ті ж, хто протримався десяток-другий років у практичній медицині, не всидить вдома, не перевіривши, що робиться у відділенні.

Ноги Вадима не несли, а в голові гуло, він зійшов з поїзда і швидко йшов вулицею. Було вже темно. Годину тому він поговорив по телефону з Хижняком, тому зараз збирався повернути праворуч, до будинку під старою черепицею. Та щось потягло ліворуч, у бік лікарні. Навряд чи це була недовіра до колеги, швидше та сама фахова особливість. А ще принцип, у правдивості якого переконував увесь професійний досвід — робота хірурга лікує не лише пацієнта, а й самого лікаря. Хоч як дивно, але це щира правда.

Він швидко йшов поміж кривими парканами до тильного виходу зі шпиталю у напрямку освітлених вікон. Несподівано просто перед ним засвітилися ще два вогні. Заревів мотор, автомобільні фари вихопили фрагмент лікарняної території, і машина, шурхнувши колесами, смикнулася вперед, зминаючи огорожу, кущі та клумби. Заскреготало залізо. Подумавши про те, що дебіли, сідаючи сп’яну за кермо, не дають медикам залишитися без роботи, він автоматично зробив ще пару кроків у тому ж напрямку і закляк. Усе відбувалося миттєво. Протаранивши кущі, авто полетіло просто у ставок. Шубовснуло так, що бризки, здавалося, сягнуть будинків. А потім усе стихло. Нічого не булькало, ніхто не талапав по воді. О, Боже…

Витягши з калюжі цеглину, яку хтось кинув туди, щоб на неї наступати, Вадим кинувся крізь зруйновану огорожу. Кола на воді ще не вляглися, і метрів за чотири від берега щось велике і темне зникало під водою. Тепер вже почало булькати! Вода завирувала, здійнявся фонтан, і на поверхню, гикаючи, виринув чоловік. Якусь секунду він не міг прийти до тями, а потім поплив до протилежного берега, що виявився зовсім поруч. Видершись, невдаха дременув, не розбираючи дороги. Вадим застиг на березі, роззявивши рота. Булькання помалу заспокоювалося, коли страшна думка прорізала його свідомість. Той, хто видерся з машини, з'явився справа за ходом її руху. Тобто, це був пасажир. Отже, там має бути ще один?! Той, хто за кермом!

Вільною рукою він вийняв з кишені телефон і кинув на траву. Зробив нерішучий крок, а потім поліз у воду. Вода одразу ж сягнула шиї, а далі довелося плисти. Скоро наштовхнувся на дах машини, який ще був над водою. Схопившись за якийсь рейлінг, Вадим товк цеглою у вікно, намагаючись виламати його цілком, аби не порізати рук, а потім відчув, що під рукою вже м'яке. Відкинувши цеглину, він потяг потопельника крізь вікно. Схопивши за одяг, Вадим вперся ногами у рамку вікна і щосили потяг чоловіка на себе. Це вдалося. Відштовхнувшись від машини, Вадим разом з постраждалим поплив до берега. Врятований кашляв та блював, але намагався колотити по воді ногами.

Мало не розчавивши ногою власний телефон, рятівник перевернув невдаху обличчям донизу і підставив під його живіт своє коліно.

— Я в нормі… Жорику, не чіпай… Думав, що мені триндець…

Несамовитий кашель викинув залишки води з його легень, після чого нещасний перевернувся на бік і затих. Намацавши телефон, Вадим посвітив йому в обличчя і відчув, що, як образно описала йому сьогодні Алла, втрачає під ногами землю, точніше, під задницею, бо ж він сидів. Просто на нього, зіщулившись, дивився той, кого належало вважати подарунком долі: один з двох київських аферистів — поплічників Жанни, винних в усьому…

— Не світи, Жорику, треба валити, хер із ним, з джипом! Документи забрав?

Не довго думаючи, Вадим з усієї сили зацідив йому в щелепу, аж заніміла рука. Ремінь не хотів витягатися з штанів, тому, покинувши невдалі спроби, він знову схопився за телефон.

— Андрію! Чуєш мене? Ану, бігом! Кидай усе і за хвилину щоб був біля заднього входу! Машиною!

Він зав'язував якісь незрозумілі вузли навколо рук врятованого і полоненого в одній особі його ж ременем. Чеканню, здавалося, не буде кінця, аж ось, нарешті, світло фар показалося з-за рогу. Чути було, як колеса підстрибують на вибоїнах. А з протилежного боку по стіні найближчого корпуса вже метались відблиски від поліцейської мигалки…

Лише коли наряд увійшов до відділення, головний лікар дав волю нервам. Женя ж, навпаки, заспокоїлася і розповідала про все слідчому. Хворі тинялися коридором. Колісника занесли назад до палати і міряли йому тиск. Здавалося, з усіх присутніх, він один зберігав найбільший спокій.

Валігура примчав за десять хвилин. Невдовзі прибули експерти. На клямках висаджених головним лікарем дверей знайшлося стільки відбитків, що навряд чи був шанс ідентифікувати нападників. Питання постало одне — чи хтось упізнав бандитів?

Схопивши Валігуру за рукав, Костогриз потяг його у кут.

— Не знаю, навіть, як бути, Дмитре Івановичу, — невпевнено почав головлікар. — Я, звісно, не бачив, темно тоді було, але голос… У полі ми довго розмовляли, а зараз чув лише кілька слів, та… здається, вони. І машина схожа. Словом, не можу від тебе приховувати. А чи офіційно заявляти… Тоді треба і про зустріч у полях. Як скажеш?

— Гаразд, подумаємо, — пробурмотів слідчий. — А номери