Олексій Михайлович Волков - Шпиталь, Олексій Михайлович Волков

Провідниця у вагоні неабияк здивувалася, коли культурний і тверезий з вигляду пасажир у такий ранній час попросив постіль.

Відділення мирно засинало. Женя сиділа у сестринській і доклеювала аналізи, аби вранці мати можливість довше покуняти. Тяжких пацієнтів не було, і ніч обіцяла бути спокійною. Радіо тихенько бубоніло в кутку на столі. Баба Жанна, повозивши шваброю по коридорах, спала у клізмовочній на кріслі. Очі медсестри помалу заплющувалися.

Відчуття, що хтось вовтузиться біля вхідних дверей, миттєво її розбудило. Підвівшись, вона прислухалася, а потім, взувши капці, швидко рушила до виходу.

Скрізь було тихо і, перечекавши хвилину, Женя вже збиралася повертатися до себе. Та у замку знову зашкреблося, а потім клацнуло. Хтось намагався відчинити двері з того боку. Жоден з лікарів, включно із завідувачем, не мав ключа від вхідних дверей. Адже він був не потрібний, бо персонал перебував на місцях цілодобово, і двері зачинялися лише зсередини. Женя навіть не могла б упевнено сказати, чи є десь узагалі ключ від зовнішнього замка.

Клацнуло ще раз, і двері почали прочинятися, а медсестра так і застигла посеред коридора, дивлячись на непроханих гостей. Обоє були в темних куртках, накинутих поверх футболок і, здавалося, зовсім не здивувалися її присутності. Один з них вже тис на ручку замка, зачиняючи відділення зсередини.

— Хто ви такі і що тут робите? — прорізався нарешті голос у Жені.

— Тихо, пані, не треба кричати, — попросив перший. — Якщо проблем не хочете.

Говорив він надзвичайно переконливо.

— Ідіть звідси, — сказала медсестра. — Я встигла у поліцію подзвонити, щойно шарудіння почула. Тут недалеко, вони швидко приїдуть.

— Зараз побачимо, — тихо промовив другий.

Один із зайд обхопив її за шию, і вони усі разом пішли до сестринської. Мобільний телефон лежав на столі і перший, продивившись останні дзвінки, лише посміхнувся.

— Я дзвонила по стаціонарному… — пробелькотіла Женя.

— Значить так. Або ти нам допомагаєш, або ми самі все зробимо, а потім відріжемо тобі вуха, ніс і усе, що стирчить. Ясно?

Женя злякано принишкла.

— Пацієнт, який з Америки приїхав, де лежить?

Її здивування звучало непідробно:

— З якої Америки? Нема тут таких.

— Старий дід. Родич вашого працівника Труша.

— Я… не знала, що він з Америки… — ще тихіше прошепотіла Женя.

— Лежить де? — втрачаючи терпець, по складах повторив здоровидло.

— Вже не лежить. Забрали… — схлипнула медсестра. — Ще в обід. Не чіпайте мене… Будь ласка.

— Ах ти ж, сучко, — знову зловив її бандит за шию, виводячи назад до коридора. — Я казав, що зроблю з тобою?

Ніж з'явився у його руці, і вона скулилася, заплющивши з переляку очі.

Позаду почувся рух. Обоє одночасно повернулися, а Женя розплющила очі. Грізно тримаючи напереваги свою велетенську швабру, з клізмовочної виступала баба Жанна.

Надворі давно було темно, а він продовжував перекладати папери, розкидані по усьому столу. Голова не працювала. Після наради в облдержадміністрації Костогриз ніяк не міг зібратися з думками. Фінансування лікарні урізали так, що перспектива подальшого існування видавалася неможливою. Усе йшло згори. Місцеві ж чиновники та депутати спромоглися лише на мовчазну згоду. І марно було на щось сподіватися. Люди цієї категорії не тільки не вміли приймати конструктивних рішень, а навіть подбати про свій завтрашній день були неспроможні.

Щоб вижити за такої ситуації, належало миттєво щось скорочувати. Але що? Як визначити, що менш важливе для людини — права рука чи ліва нога? Чи варто віддати нирку, адже худо-бідно можна якось прожити й з однією? Можливо, за рахунок скорочень вдасться протриматися ще рік чи два. А може вже за півроку приїде чергова комісія і заявить — та у вас же не всі підрозділи є! Кому потрібна така лікарня?

Увімкнувши чайник, Костогриз пошукав цукор, та не знайшовши, вимкнув чайник і склав усі папери на купу. Завтра загальна п'ятихвилинка. І усе те, почуте сьогодні, треба донести до колектива. Якщо піти додому просто зараз і випити снодійне, о сьомій можна прокинутися у більш-менш пристойному стані.

Та найбільше глупство, почуте сьогодні, ніяк не йшло з голови. Виконувач обов'язків голови міськради, присланий Моцуром, оголосив, що після закриття головного корпусу шпиталю планується відкрити в ньому музей історії краю, щоб розвивати туризм, ну і, звісно, з патріотичних міркувань. Те, що в місті не працює жодне підприємство, а бюрократична надбудова живе виключно з надходжень заробітчан, які гарують як не в Москві, то на португальських будівництвах, анітрохи його не бентежило. Відкриття музею було надважливою справою. Ідея належала славнозвісному шанувальнику пиріжків, голові обласної адміністрації, який і збирався спонсорувати більш ніж сумнівну ініціативу.

Залишалося тільки шкодувати, що імовірність того, що він удруге вдавиться у межах Нижньороздольського району, була надзвичайно мізерною. Зачинивши кабінет, головний пішов до машини. Було спекотно і, опустивши бокове скло, він виїжджав з території. Авто, що було припарковане у сліпому закутку між огорожею лікарні та сусідньою ділянкою, здалося знайомим. Джип, що стояв у такому дивному місці, скидався на той, що не так давно посеред ночі прибув на перемовини у полі. Заглушивши «Ниву», Костогриз перекрив чужій машині можливість здати назад і повернувся до лікарні.

Посмикавши двері флігеля, він повернув ліворуч і зробив те саме з дверима до підвального поверху. І тут зачинено. Якісь звуки долинали з хірургії. Він прискорив крок і взявся за ручку. Двері не відчинялися. В таку пізню годину це було не дивно, проте всередині щось відбувалося. Приклавши вухо, Костогриз почув крики. Смикнув сильніше, а далі розбігся і протаранив двері плечем, а наступним ударом висадив їх.

Від картини, що відкрилася перед ним, він на мить розгубився. Баба Жанна вимахувала своєю шваброю ще радянського виробництва, намагаючись дістати здорованя, який тримав її ззаду. Інший нападник тримав за шию Женю, погрожуючи ножем хворим, які повиходили з палат. Упізнавши обох нападників, Костогриз схопив операційну каталку, що стояла біля стіни і, набираючи швидкість, погнав просто на них. Баба Жанна видиралася, обтоптуючи ноги кривднику, і тому не вдалося її розвернути, підставивши під удар замість себе.

Сили удару каталкою з лихвою вистачило, аби збити зайду з ніг. Схопивши з каталки ноші, Костогриз жбурнув ними в іншого, намагаючись не потрапити в медсестру. Закричавши не своїм голосом, Женя таки видерлася і чкурнула коридором у напрямку операційної. Бандит, що підводився з підлоги, витяг з кишені пістолет.

— Так, доктор, ми йдемо, спокійно, — той, хто відбив ноші, намагався заспокоїти й свого подільника. — Всі заспокойтеся! Ми виходимо. Відійдіть від гріха подалі.

— Старого сюди! — гарчав інший, озброєний. — Де архітектор?