Олексій Михайлович Волков - Шпиталь, Олексій Михайлович Волков

упродовж чотирьох тижнів уникала зустрічей, готуючись до дня, який міг перекреслити решту її життя.

— Ось, виявляється, яке пояснення сексу за твоїм суворим розкладом… — вражено вимовив Вадим.

— Так. Усе моє життя відтоді набуло чіткого розкладу. Він визначався отим страшним днем, коли, переживши усі можливі й неможливі потрясіння в очікуванні результатів аналізу, я дозволяла собі зустрітися з тобою, адже на цей момент точно була здоровою і не могла тебе інфікувати. Потім починалося все спочатку.

Взявши сумочку, Алла витягла з неї купу паперів і поклала перед ним на стіл. Це були роздруківки результатів її анонімних обстежень. Він мовчки переглядав аркуші.

— А ось останній. Його я зробила вже офіційно, коли усе скінчилося. Так, для страховки і самозаспокоєння. Ще два місяці чекала, хоча вважається, що рік — це достатньо.

— І ти мовчала… — тільки й зміг вимовити Вадим.

— А що я мала робити? — здивувалася вона. — Сказати тобі?

— Звісно.

Тепер замислилася Алла. Довго розмішувала цукор у філіжанці, прокручуючи в голові нещодавні події. А коли почала говорити, голос її вже не звучав так упевнено:

— Знаєш… я загалом багато дурниць наробила. Мені заціпило. Світ згас. Наче подих з могили відчула. Того й втратила розум. Здається, у медицині працюєш, а багато чого не знаєш. Наприклад, імовірність такого зараження досить низька, а превентивне лікування дуже часто ефективне. І навіть якщо ти інфікувався в останньому притоні або при введенні наркотиків — препарати однаково отримуєш безкоштовно. І маєш право і надалі працювати у медичному закладі. Ти знав про це?

— Чесно кажучи, ні, — здивувався Вадим. — Це дійсно так?

— Дійсно. Про все це я довідалася, коли одного разу ввечері зовсім впала у відчай. І тоді я зареєструвалася на сайті української мережі ВІЛ-інфікованих людей. З деякими й досі підтримую зв'язки. Очі багато на що відкрилися. А ти кажеш — «заміж за олігарха»… Трапляються в житті ситуації, що змінюють статус та світосприйняття. На той час більшість дистанції вже було пройдено, і я вирішила нічого не міняти. А якби ти покинув мене через це? А якби розповів комусь? Що б я робила? Уяви — всі за спиною перешіптуються і мало хто вірить, що сталася ця біда на робочому місці. Хтось, може, і пожаліє, а більшість злоститимуться. Таке наше суспільство. Що мені тоді — вішатись?

— Ти справді гадаєш, що я міг би так зробити? — вражено запитав Вадим.

— Не знаю. Напевно, ні. Але… коли йдеться про надважливі речі, людині властиво сумніватися більше, ніж зазвичай. І краще усе зважити, адже помилка може коштувати надзвичайно дорого. Тож не дивуйся, що я тобі не довіряла. Ти також мені не вірив. Хтозна що думав.

— А як було не думати?! — скинувся Вадим так, що на них звернув увагу бармен. — Як було не думати? Згадай свою поведінку!

— Але ж ти тепер бачиш, що помилявся. Не варто бути занадто впевненим у своїх припущеннях. Не треба думати, що все на світі розумієш. А щодо причини, з якої я не поділилася, то тут навпаки йдеться про довіру.

— Як це? — не зрозумів Лужний.

— Не виключала, що ти мене покинеш, але скоріше боялася того, що навпаки, якщо підтвердиться найгірше, то не зможеш зробити цього і колотитимешся біля мене решту життя, бо ти ж людина обов'язку. І якби результати були позитивними, в той же день сама б покинула тебе. Але доля таки виявилася поблажливою до мене, в усіх відношеннях.

Вадим піднявся з місця і пішов до барної стійки. Повернувшись, сів і сховав обличчя у долоні.

— Куди ти бігав? — запитала вона.

— Випити замовляв. Мене аж трусить.

Вадим замовк надовго, погойдуючи маслянисту рідину у келиху. Пив маленькими ковтками. Те, що він почув, відсунуло лікарняні перипетії на задній план.

— То як? — запитала Алла, так і не торкнувшись свого келиха. — Тепер, коли ти все знаєш, не хочеш залишитися бодай на пару днів і подумати, як бути далі?

— Не знаю, — зрештою спромігся відповісти Вадим. — Якби ти розуміла, що я пережив, то не дивувалася б. Знаєш, коли я ще був тут, сподівався, що все владнається. А потім зрозумів, що в мені наче щось надломилося. І хоч я тепер дізнався про причини твоєї поведінки, як мені повернути ті почуття? Не впевнений, що це можливо. До того ж… Тепер я не те, що до олігарха не дотягую — взагалі голий та босий.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла Алла.

— Коли мені урвався терпець, я спробував остаточно тебе покинути, але з'ясувалось, що це не так легко. Тому й вирішив податися світ за очі. Продав усе, оформив виїзд до Сполучених Штатів. Організатори виявилися шахраями і я все втратив. Тепер нема ні машини, ні житла — нічого. Лише руки, якими можу працювати, що й роблю. То ж твоє бажання все мені пояснити вже не актуальне.

— Ти… серйозно? — не повірила вона.

— Куди вже серйозніше. Тож, якщо не знайдеш собі олігарха, будь-який інший варіант однаково кращий за мене.

— І ти не збираєшся сюди повертатися?

Вадим розумів, що розповідь про зміни у його житті не вкладається їй у голові. Від цього та від випитого коньяку стало навіть весело.

— А я взагалі тепер ніхто і нікуди не збираюся. Живу як живеться, роблю, що можу. Живу сьогоднішнім і максимум завтрашнім днем. Ну, мав, щоправда, мрію відшукати тих шахраїв, та видно не судилося. Ну що, вип'ємо за удачу?

Він підняв келих із залишками коньяку і зазирнув їй у вічі. Прочитати щось у них завжди було важко. Тепер тим паче. Вона виглядала зосередженою. Про що вона думала?

— Так, за удачу, — проковтнувши коньяк, Алла дивилася так само серйозно. — А де ти тепер живеш?

— Я ж казав — у Нижньому Роздолі. Винаймаю квартиру. Житло там дешеве. Дві кімнати, дуже близько до роботи. Будинок старий, під справжньою черепицею. Є газ, вода.

— Цікаво, — брови її поповзли вгору. — І що, в гості мене не запросиш?

— Не знаю, — зітхнув він. — Я відвик від тебе. До того ж…

— Що?

Вадим підвівся і взяв сумку, завагався, та все ж промовив:

— Буду до кінця чесним. Навіть сам собі не можу з упевненістю сказати, як повівся б, станься з тобою ця біда. Не сказав би нікому — це точно. А от стосовно решти…

— Так нічого ж не сталося! — щиро здивувалася вона. — Невже ти мене виженеш, якщо візьму і приїду?

Замість відповіді він подивився на годинник.

— Час минув швидко. Мушу вже йти на поїзд. Не проводжай. Дай мені оговтатись.

Нахилившись, він