Олексій Михайлович Волков - Шпиталь, Олексій Михайлович Волков

— От і відрізав йому шлях до каплиці наш колишній головний, — зробив висновок Дольний. — Я також щось подібне пам'ятаю. Мабуть, готував собі Замрига шлях згори. Комірчина для балонів — хто там буває? Подалі від хворих, у відмежованому приміщенні, згідно з правилами безпеки. А через примху головлікаря упродовж стількох років мер наш дорогий не знав, як туди дістатися. Розумієте?

— І справді. Ви ж бачили з яких каменів фундамент монастиря складено? Цілі брили. Куди крізь них? Та й поклали їх хрестоносці аж ніяк не на бетон п'ятисотої марки. Пересипали лупокою, кожну брилу добирали так, щоб кутик до кутика. Саме так раніше будували. Якщо кілька брил витягти — глядиш, взагалі усе завалиться.

— А ми тепер як мусимо? — міркував уголос Ігор. — Хоч лікті кусай! Навколо каплиці, якщо вона справді там є, робочі приміщення. Та й самі кажете — камені витягувати небезпечно.

— Тепер я розумію, що мав на увазі Колісник, сказавши, що так бути не може. По-перше, триста шістдесят градусів у нього ніяк не складалися. Він знав, що кути там тупі. А по-друге, не може верхній поверх спиратися кутами своїх стін на стелю попереднього! Це ж елементарно! Навантаження повинно йти на стіну нижнього поверха і так аж донизу. А у Замриги як? Треба бути дебілом, а не архітектором, щоб збудувати так, як намальовано. Але він відкрив потаємну каплицю і знав, що стіни верхнього поверху спиратимуться не на стелі попереднього, а на стіни цієї каплиці, а тому це безпечно. Відкритися усе могло, якби документацію перевірив досвідчений архітектор. Того й беріг її немов зіницю ока.

— Проте, вочевидь, якийсь витік інформації таки відбувся, — припустив Дольний. — через те й з'явилися сторонні люди. Гадаю, сталося це через Рябоконя.

— Можливо, — підтримав Журбенко. — Рябокінь прийшов на роботу саме тоді, як здавали в експлуатацію флігель. Його взяли завідувати відділом статистики. Отже, доступ до архітектурної документації він мав одразу. Вирішив скористатися, але самому знань бракувало. Міг з кимось консультуватися. А вже далі — ланцюгова реакція.

— Звідти й потяглося, — упевнено промовив Журбенко. — У такій справі тільки дай привід — охочі знайдуться. А діє кожен залежно від власних можливостей та апетитів. Такі як ми — власними руками і розумом, інші — залякуванням.

— А треті розраховують лікарню закрити, нас поразганяти і тоді вже безперешкодно перебрати тут усе по камінчику, — додав Дольний.

— А усе це разом, якщо у глобальному розумінні, називається гонитвою за «жовтим дияволом», — підбив риску Вересюк. — І залежні від нього практично всі, не виключаючи й тут присутніх.

Коли потрапляєш до рідного міста після довгої відсутності, це завжди бентежить. Та Вадим не відчував нічого особливого, йдучи вокзальною площею і роззираючись на навколишні будинки. Що ж до зустрічі з колишньою — хотілося чимшвидше її відбути, винятково з поваги до минулого.

Якщо розібратися, він був відсутній не так уже і довго. Всього за кілька місяців встиг побувати у далекому зарубіжжі, а потім осів у глибинці. А з цим містом його вже майже нічого не пов'язувало, хіба що спогади. Жінка, яка чекала у кафе, стала йому чужою.

Та щойно побачив її, зрозумів, що поквапився з висновками, і не все так просто. Вона трохи погладшала, проте це їй навіть личило. Виглядала впевненою і невимушеною.

— Привіт, — сказав Вадим, сідаючи навпроти. — Гарно виглядаєш. Заміж за олігарха вийшла?

Її щирий сміх тільки підтверджував зміни.

— Чому за олігарха? Я ж не в хутрі та діамантах.

— За іншими ознаками здалося.

— Якими ж, цікаво?

— Надто упевнено почуваєшся, — пояснив Лужний.

— А… ну є трохи. Заміж не вийшла. Олігархи не з такими, як я, одружуються, та й мені це не потрібно.

— Гаразд, — припинив порожні розмови Вадим. — Тобі щось замовити? Каву? І давай швидше до справ.

— Діловий підхід, — знов засміялася Алла. — В Америці навчили? Я вип'ю кави. Але сама замовлю, якщо ти не проти.

— Отже, давай до справи, — продовжувала вона. — Я хотіла б відповісти на твої запитання, які ти мені дуже часто ставив і через які нервувався та ображався на мене.

— І заради цього треба було їхати в таку далечінь? Чого не по телефону?

Вадим не приховував невдоволення, і вона здивовано повела бровами.

— Ти також змінився…

— Нічого дивного. Життя змінює усіх. То що далі?

Відчуття, що марно втрачає час, затопило його з головою. Схоже, в цієї жінки виникла якась тимчасова потреба у ньому, а коли вона зникне, то зникне і сама Алла, як це бувало досі не раз. Та тепер це вже не так важливо, адже колишні почуття вмерли. Тому думки про Труша, Колісника та двох невідомих кривдників продожували вирували в його голові, коли Алла почала свою розповідь.

…Два роки тому вона глибоко вкололася голкою, коли робила ін'єкцію. Отримавши результати обстежень пацієнта, вона втратила під ногами землю. Виявилося, що хлопець був інфікований ВІЛ. За правилами, вона мала звернутися у відповідну інстанцію для обстеження і профілактичного лікування. А тоді, коли стався прикрий випадок з використаною голкою, це мало бути зафіксовано у відповідному акті так званих аварійних станів, що дозволило б у випадку її інфікування отримати відповідну допомогу, адже випадок стався під час виконання службових обов'язків.

Усі нюанси катастрофи Вадимові не треба було пояснювати, адже він і сам варився у цьому котлі, а тому надто добре все розумів. У повсякденні з медпрацівниками нерідко трапляються випадки, які підпадають під визначення «аварійний стан». Оформити належним чином бодай один буде означати, що потім впродовж місяця, а то і більше доведеться давати пояснення в різних інстанціях. Виконання ж обов'язків при цьому ніхто не відміняв, а так звана державна допомога у подібних випадках більш ніж символічна. Усе це й змушує медиків заплющувати очі на подібні речі й сподіватися виключно на Бога.

Тож після отримання трагічного для медсестри висновку серологічної лабораторії перед нею відкрилося дві перспективи. Перша — написати заяву про те, що сталося, і таким чином втратити роботу, навісити на себе відповідний ярлик, зате отримати превентивне лікування з невизначеними результатами. Другою була та сама надія на Бога і власне везіння, адже не кожен, хто вколовся інфікованою голкою, отримує ВІЛ. І тоді є ймовірність залишитися на роботі, у колі колег та друзів, зберегти фінансовий стан, обстежуючись щомісяці упродовж цілого року.

З двох можливих варіантів Алла обрала другий. Відтоді життя перетворилося на очікування. Вона здавала аналіз і, отримавши негативний результат, зустрічалася з Вадимом, часто-густо знімаючи стрес алкоголем. А потім