Олексій Михайлович Волков - Шпиталь, Олексій Михайлович Волков

— Не бачив, — зізнався Костогриз.

— Це тоді, а зараз?

— Не запам'ятав, — розвів руками той.

Разом із слідчим вони рушили у двір.

— Івановичу, джип в озері, — сказав хтось із експертів. — Хлопці тягача шукають.

— Чи може хтось сказати, що бачив нападників раніше? — капітан з відділку продовжував опитування.

— Є одна людина!

Баба Жанна йшла до оперативника, так і не випускаючи з рук своєї швабри.

— Хто?

— Дід у першій палаті їх знає.

Вигляд старого справив на капітана враження.

— Кажуть, дідуню, що ви десь бачили цих хлопців, що вдерлися до відділення?

— Так, — слабким голосом відповів старий.

— І де ж? — всівшись на стілець, що стояв біля ліжка, і виставивши з палати зайвих, оперативник вже витягав із теки чистий аркуш.

— У Бостоні, на східній сто сорок третій авеню. Апартамент ей пі девяносто шість.

— Ви марите? — скривився капітан. — Скільки вам років?

— Сто чотири, — незворушно відповів Колісник.

— Тьху… — капітан підвівся зі стільця і рушив до дверей.

— Як знаєте, — прорипів старий. — Якщо завтра помру, то взагалі нічого не довідаєтесь…

Операція визволення «міцубіші» забрала півночі. Лише повернувшись до відділення, Костогриз відчув, як тремтять коліна. Руки й ноги заслабли, зробилися ватяними.

— Принеси водички попити, Женю…

Він присів у холі між сестринською та перев'язочними і відкинув голову назад, розминаючи шию. Згори з образа в рамці просто на нього дивилися святі очі. Думки, що виникли, коли зустрівся поглядом з тими очима, були цілком закономірні. Нещастя валилися на його шпиталь одне за одним. І кожне наступне за масштабом перевершувало попереднє. Це було ніби попередження вищих сил, які терпляче підштовхували до правильного рішення. Треба давно вже зробити так, як зробив Гайда. Тривалий час він опирався тому, що підказувало йому провидіння.

Випивши склянку холодної води, головний знову звів очі. «Почекай ще три дні. Я все зрозумів. Обіцяю Тобі. Завтра колегія, де я маю довести до відома усіх нові вказівки начальства. Післязавтра мушу завершити дрібні справи. Третього ж дня…».

Діставшись свого кабінету, Костогриз витяг аркуш, ручку і почав писати заяву на ім'я нового начальника управління…

Обм'якле тіло із зв'язаними за спиною руками вмостили у Щербиному підвалі серед мішків бараболі та домашньої консервації. Сам господар нервово тупцював у тісному приміщенні.

— Тільки не кажи, що не впізнаєш мене, — гамуючи лють, порадив Лужний.

Полонений вдивлявся у незнайомі обличчя, щиро намагаючись згадати, тільки йому це не вдавалося.

— Не знаю вас, хлопці, — похитав він головою. — Дякую, що врятували, але тепер розв'яжіть, доки я не розізлився, і будемо здорові. Трохи оговтаюсь — розрахуюся. Зараз нічого не маю — усе потопло.

Він вигнувся, підставляючи руки.

— Не впізнаєш? — обурився Вадим. — Київ згадай. Куди ти мене мав відправити? Де влаштувати?

— Він справді не петрає, — знизав плечима Щерба. — Хіба не бачиш?

— Нехай мізки напружить! Згадав? Через Жанну я з вами домовлявся. З тобою і з тим дебілом, який тебе в машині покинув.

Поступово розумовий процес зрушився.

— А… Б-лін… як тебе… Владислав, здається?

— Вадим.

— Точно! Так ти у Штатах мав бути давно! Звідки тут узявся?

— Нарешті, — зрадів Лужний. — У тому-то й справа, що мав бути. Але ваші папери там забракували і мені дали копняка під зад. А вас вже немає. І гроші накрилися.

— Хіба то гроші? — пхикнув полонений. — За двадцять штук такий рейвах здіймати.

— По-перше, двадцять п'ять, — не погодився Вадим. — Плюс побічні витрати. Про моральні збитки я вже мовчу. А по-друге, залежить від того, чиї вони. Чув, у ваших колах і за менше на «лічильник» ставлять.

— То ви мене хочете поставити? — засміявся гість, під яким вже утворювалася калюжа. — Хлопці, давайте, розв'язуйте — і на вихід. Буде тобі твоє бабло. Пацан сказав — пацан зробить.

— Гімно ти розквашене, а не пацан, — похитав головою Вадим. — Читав «Дванадцять стільців»? Спочатку стільці, потім — гроші. А крім того, ти нам розповіси про все, що тут робив, що мав із покійним Замригою, чого тиск на шпиталь організовував. І так, щоб ми зрозуміли й повірили.

Почувши сигнал, Щерба витяг телефон. Двічі мугикнувши у трубку, він запхав його назад до кишені і запитально подивився на колегу.

— Костогриз дзвонив. Ці двоє, виявляється, вчинили розгром у нашому відділенні. І, намагаючись втекти, в ставок заїхали.

— Ого! — здивувався Вадим. — А що ви там робили?

— А ти відвези мене до ментури — я слідакові розкажу, — захихотів невдаха.

— Не діждеш, — похитав головою Вадим. — От куди-куди, а до відділку ми тебе не відправимо. Не хочеш співпрацювати — вчинимо інакше. Знаєш як?

Той дивився з неприхованою зневагою, та тим не менш в очах майнула тінь остраху. За ким гріхи — той завжди боїться.

— Ми в інтернеті твоє фото викладемо. А завтра, коли машину витягнуть, то і її там покажемо. І повідомлення дамо, що знаємо, де ти знаходишся. Влаштовує такий варіант?

— І що? Кому ваша об'ява потрібна?

— Не знаємо точно, кому, — долучився Щерба. — Але декому дуже потрібна. Швидко приїдуть. Не те слово — прилетять!

— Ну, ми попередили, а ти — як знаєш, — чемно посміхнувся Вадим. — Пішли до комп'ютера.

Зачинити ляду вони не встигли.

— Ей, мужики! — загукав з глибини бранець зовсім іншим тоном, у якому вже не було жодної зверхності.

А коли обоє спустилися по драбині на дно імпровізованої в'язниці, він промовив:

— Гаразд. Буде тобі тридцять штук. Дайте «чистий» телефон з новою картою. І штани з мене зніміть. Сцяти хочу.

Житло колишнього анестезіолога тепер майже щодня нагадувало розбурханий бджолиний вулик. Ближче до вечора у його досить просторій квартирі в старому будинку збиралися одні й ті самі люди. Ті, хто вдень працювали разом і мало що важили одне без одного, адже медицина — справа колективна. Вони сходилися, хто коли зможе, кожен приносив з собою якісь наїдки — від шматка голландського сиру, купленого по дорозі, до пирога на цілу пательню, спеченого заздалегідь, адже розуміли, що у цьому домі покличуть до столу кожного — хоч скільки б гостей зібралося.

Сам Журбенко тепер практично не з'являвся надворі, ледве встигаючи опрацьовувати за день різного роду дані, зібрані колегами. Люди, що збиралися тут, попри усю свою зацікавленість та залежність від «жовтого диявола», не мали змоги у робочий час розмірковувати над сторонніми проблемами, адже від їхнього сумління напряму залежало життя та здоров'я інших. Тому той, у кого жорстока доля відібрала можливість займатися улюбленою роботою, перетворився на мозковий центр стихійної корпорації і зранку до вечора просіював, порівнював та аналізував назбирану колегами інформацію.

— Лікарю, що, сусід наш помирає? — запитала того дня