Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Так… Певно ти правий… - незручно визнав старший і присів, даючи дітям злізти з себе: - На сьогодні досить ігор.

- А завтра ми пограємо, вчителю? – з ентузіазмом запитували першачки.

- Подивимося, - мило посміхався викладач. – Якщо будете себе гарно поводити – пограю з вами, - потріпав одного за ніс.

Хаол ледь не вибухнув, побачивши такий жест.

- Наставнику, - намагався він бути спокійним, - мені треба допомога із туманом, поки ще тепло. Відкоригуєте мої руки?

- Так, звісно, - люб’язно посміхнувся Ракор шестикласнику і піднявся. – Ходімо, - направився до стежини, що вела за академію.

- Ходімо, наставнику, - кивнув підліток та приєднався до старшого, не нагородивши малечу навіть швидкоплинним поглядом.

Першачки перезирнулися між собою, підняли руки і почали бігати по майданчику, наслідуючи птахів.

Старші викладачі, які стояли осторонь та бачили усю цю сцену, невтішно видихнули і погодилися зі словами Хаола. Прийшли висновку, що молодому вчителю все ж варто зробити догану, хоч і м’яку, на тему того, що він проявляє забагато тактильності до дітей, які не є для нього духовними синами.

Після серйозної розмови зі старшими вчителями, Ракор тільки засмучено кивнув, визнаючи, що йому краще не захоплюватися іграми з малечею так сильно. Перепросив за свої дії та пообіцяв, що більше такого не повториться.

Минуло близько тижня з моменту догани, впродовж яких молодий вчитель відчутно відсторонився від першачків: він більше не брав їх на руки, не тріпав за носа, не гладив волосся, не обіймав. Педагог тільки спілкувався із ними та стримано заспокоював, коли щось траплялося. Від таких змін, діти дуже швидко посумнішали. А Хаол – навпаки, почав усміхатися значно більше, через що і у самого Ракора покращувався настрій.

Підліток жив чи не найкраще своє життя, як раптом, серед білого дня, коли він вже йшов з їдальні після гарного обіду, до нього підбігли троє. Дрібних, як комахи, набридливих, як комарі. Хаол стримано відсторонився від них, намагаючись не видати гидливості. Першокласники склали перед собою руки та вклонилися йому. Один з них енергійно вирівнявся, подивившись старшому в очі:

- Адже ви духовний син вчителя Ракора?

- А вам яке діло? – оглядав їх Хаол.

- Що вчитель Ракор любить? – нетерпляче витягувалися вони до свого порадника, бажаючи якнайшвидше почути відповідь.

Підліток неприємно зморщився, вже розуміючи до чого хилять малі:

- Ви не можете обрати вчителя Ракора своїм духовним батьком. Він ще молодий вчитель.

- Але ж ви вже обрали.

Той скривив губи. Не хотілося зізнаватися у тому, що він не є офіційним духовним сином для Ракора і тим самим ставити себе в уразливе становище, перед цими дітьми. Але і як їх відвернути Хаол не розумів.

- Наставник любить зірвані квіти, - гордовито вирівнявся парубок, роблячи вигляд, ніби він видає найтонші таємниці успіху, що допомогли йому здобути прихильність педагога.

- Зірвані квіти? – миттю зацікавилися та загорілися хлопчики.

- Але особливо сильно, - опустив він погляд до першачків, - він любить павуків. Принесіть йому найбільшого якого знайдете і він це назавжди запам’ятає, - опустився до них та приклав палець до своїх губ: - Але нікому про це. Це наш секрет.

Діти гуртом кивнули, вклонилися та побігли.

«Дрібнота…» - з відразою провів їх підліток очима.

Пройшло усього півгодини після завершення уроків, як ці троє вже сиділи під стіною покарання і дулися. Хаол, проходячи повз них до свого наставника на двір, навіть призупинився та прочитав на табличках за що ж їх покарали. Хлопчики невдоволено покосилися на старшого.

- Думати треба, - поблажливо відповів шестикласник на цей погляд. – Рвати квіти іншого вчителя, задля підкупу Ракора. Я вам не казав робити таку дурість.

- Але ви сказали, що він любить квіти! А у академії є тільки квіти вчителя К… Каноло!

- Кайто, - поправив його Хаол. – Я вам сказав, що наставник любить, а не де ви можете це узяти. Тож злитися на мене не варто. Самі винуваті, - гордовито розвернувся та пішов.

Щойно знайшов Ракора, обійняв його.

- Скучив, журавлику? – ласкаво посміхнувся старший, поклавши руки йому на спину. 

- Втомився, наставнику… - із зітханням поклав він голову вчителю на плече. – Наставнику, адже ви любите мене?

- Звісно, що люблю, Хаоле. Що за питання?

- І я вас люблю, - міцно його стиснув.

Чоловік похитався з ним з боку в бік, не в силах натішитися.

Ще через два дні, на перерві між третім та четвертим уроком, що був останнім перед годинним обідом, усією академією пронеслося чоловіче верещання, від якого закладало вуха. Учні миттю відсахнулися від класу, звідки доносився крик, а вчителі навпаки поспішили всередину.

- ДЕ ВИ ЦЕ ВЗЯЛИ?! – у жаху волав Ракор, який прилипнув у кут між стелею та стіною.

Біля дошки стояли перелякані першокласники із обгорілою дерев’яною коробкою, звідки підіймалася ціпка диму. Шоковані п’ятикласники забилися до останніх парт, зовсім не розуміючи, що відбувається, але наслідуючи викладача.

- Що тут відбувається? – залетів розбурханий Кайто і огледів обстановку.

- ЦЕ Я У ВАС МАЮ СПИТАТИ! – закричав на нього молодий вчитель. – ЯКОГО…?! ТА…! ЩОБ…! ТА ЩО…?! ДІТИ! – подивився на п’ятикласників, яким мав зараз розказувати щось про туман. – ВИЙДІТЬ!

Учні схвильовано кивнули та попрямували в коридор, не наважуючись наблизитися до першаків. Кайто ж підійшов до малих, швидко їх упізнав:

- Знову ви? – несхвально насупився. – Що зробили на цей раз?

Першокласники винувато опустили обличчя.

- ЯКОГО…?! – продовжував Ракор, не в змозі заспокоїтися. – ВЧИТЕЛЮ, ЧОГО…?! ДІТИ! – подивився на ту трійцю, що залишилася. – ПОКАЖІТЬ ВЧИТЕЛЮ, ЩО ВИ МЕНІ ПРИНЕСЛИ!

Хлопчики повернулися і з острахом протягнули викладачу коробку з великим засмаженим павуком, думаючи, що їх зараз насварять і за це. Молодий викладач втиснувся у кут мало не як такий самий павук.