Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

Розділ 45 «Розмова по душах»

Я востаннє глянула в дзеркало, поправила волосся й узяла сумку. У квартирі було тихо, тільки легке гудіння холодильника порушувало цю тишу. Вчорашній вечір усе ще відгукувався в мені — словами Матвія, його обіймами, теплом, яке він дарував.

Я зітхнула та вийшла з квартири.

Вулиця зустріла мене яскравим літнім сонцем, а на небі не було жодної хмаринки. Я викликала таксі й, поки воно їхало, намагалася зібрати думки до купи. Зустріч із Емі завжди була для мене чимось особливим, адже вона — єдина людина, яка бачила мене наскрізь і ніколи не засуджувала.

За п’ятнадцять хвилин я вже підходила до нашого улюбленого кафе. Тут завжди пахло кавою, свіжою випічкою та легкими нотками ванілі — напевно, через їхній фірмовий крем. Я одразу помітила Емі, яка вже зайняла столик на вулиці, зручно влаштувавшись у плетеному кріслі. Вона гортає телефон, але варто мені підійти ближче, як вона піднімає голову та широко усміхається.

— Ось і моя зірка! — весело вигукує вона.

Я закочую очі, але посмішка з’являється сама собою.

— Привіт, — я обіймаю її, після чого ми йдемо до стійки, щоб зробити замовлення.

— Лате й шоколадний фондан? — запитує Емі, підморгнувши.

— Ти знаєш мене занадто добре.

— А як же! — вона хихикає й замовляє те ж саме для себе.

За кілька хвилин ми повертаємося до столика на терасі. Вуличний гомін приємно змішується з легкою музикою, що лунає з динаміків кафе. Сонце лагідно пригріває, а повітря наповнене ароматом кави та свіжої випічки. Я роблю перший ковток лате й відчуваю, як тепло розливається всередині, огортаючи не лише тіло, а й думки.

Емі кладе ложечку на край тарілки, схрещує руки на столі й нахиляється ближче. В її очах блищить цікавість, а на губах грає хитра усмішка.

— Так, тепер розповідай. Як там наш Матвійчик?

Я закочую очі й роблю ще ковток кави.

— Добре.

— Арі, я жадаю подробиць! — обурюється вона, розтягуючи слова, немов примхлива дитина. — Як так вийшло, що ви опинилися разом за містом?

— Це довга історія, — я закушую губу, вагаючись, з чого почати.

— А я нікуди не поспішаю, — вона відкидається на спинку крісла, демонстративно розслабившись, але її очі видають нетерплячість.

Я зітхаю, збираюся з думками й починаю розповідь. Без прикрас, не приховуючи жодних деталей, розповідаю про все — від вечері у батьків Матвія до першого поцілунку, від несподіваної появи Максима до моменту, коли переді мною з’явився тато.

Емі уважно слухає, не перебиваючи, лише зрідка роблячи ковтки кави. Я бачу, як змінюється вираз її обличчя — подив, обурення, роздратування, а потім співчуття. Коли я закінчую, вона на мить замовкає, ніби обдумує все почуте, а потім хмикає й, підперши підборіддя долонею, промовляє:

— Що до твоєї матері… Вибач, але я навіть не здивована. Вона таке ж стерво, як і Оля. А з Максима я в шоці. Завжди вважала його адекватним. На що він розраховував? Що ти кинешся йому на шию, як тільки він приїде?

Я кручу в руках чашку, задумливо вдивляючись у тонку молочну пінку на поверхні лате.

— Не знаю… Але його поява розворушила старі рани. Якби не Матвій… — я роблю глибокий вдих і повільно видихаю, ніби скидаючи тягар спогадів. — Він дуже мені допоміг.

Емі примружується, уважно вдивляючись у моє обличчя, ніби намагається вловити щось більше, ніж я сказала вголос.

— А тепер розповідай, що між вами?

Я злегка усміхаюся, розуміючи, що від неї нічого не приховаєш.

— Ми разом.

Вона округлює очі, й через секунду вибухає радісним писком. Так голосно, що кілька людей за сусідніми столиками здивовано озираються.

— Боже, я за тебе так рада! — вона хапає мене за руку, стискаючи пальці. — Сподіваюся, Матвійчик мене не розчарує.

— Він неймовірний, — я м’яко усміхаюся, навіть не намагаючись приховати почуття. — Мені з ним так добре.

Емі нахиляється ближче, її очі хитро виблискують.

— Я бачу це, — її усмішка стає ще ширшою. — Ти вся аж сяєш.

Вона на мить замовкає, ніби щось обдумує, а потім додає:

— Це… навіть трохи дивно. Я не звикла бачити тебе такою щасливою.

Я закочую очі й усміхаюся.

— Спасибі, звісно.

— Та я серйозно! — вона відпиває ковток лате, не зводячи з мене пильного погляду. — От тільки не кажи, що ти вже встигла закохатися.

Я розгублено поглядаю на неї, відчуваючи, як її слова відгукуються теплою хвилею десь усередині.

— Я… не знаю.

— Ага, саме тому ти червонієш, як школярка.

Я тихо видихаю й відводжу погляд, спостерігаючи за перехожими. Чи можу я сказати, що закохалася? Усе сталося так швидко… Але кожен момент, проведений із Матвієм, здавався особливим. Він давав мені спокій, підтримку, а головне — відчуття, що я важлива.

— Я просто… ніколи не відчувала нічого подібного, — зізнаюся, стискаючи чашку. — Все так легко і водночас складно.

Емі киває, її погляд стає м’якшим.

— Арі, після всього, що ти пережила, це нормально. Просто насолоджуйся моментом.

Вона робить паузу, а потім лукаво всміхається:

— До речі, а в ліжку він як?

Я ледве не захлинаюся кавою.

— Емі!

— Ой, не дивись так! Це важливе питання!

Я лише хитаю головою, ховаючи усмішку. Так, вона точно та сама Емі, яку я знаю все життя.

Я лише похитала головою, ховаючи усмішку. Так, вона точно була тією самою Емі, яку я знала все життя.

— Ну гаразд, не скажеш — здогадаюся сама! — Емі примружилася, вивчаючи мене з хитрою усмішкою. — Судячи з того, як ти сяєш, усе було дуже добре.

Я закотила очі й зробила ковток кави.

— Я не збираюся це обговорювати.

— Ну хоча б натякни!

Я зітхнула, розуміючи, що просто так вона не відчепиться.

— Емі… Він дуже хороший. І нехай тобі цього буде достатньо.

— Дуже хороший? — вона театрально підняла брови. — Це що, оцінка п’ять із п’яти?

Я не втрималася й розсміялася:

— Десять із п’яти.

— О-о-о, — протягнула вона, роблячи великий ковток лате. — Тепер я офіційно тобі заздрю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍