Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

свиріль про свободу, мир і забуття, що панують у далекій далині, за пурпуром семи чужоземних обріїв. Солодко співала вона про місце, куди роки приходять не із залізним тупотом, а ступають м’яко, як зефір244, узутий у квіткові пелюстки. Там клопоти і метушня цього світу губляться у незміренних лігах безгоміння, а непосильні тягарі імперії звіює легеньким вітерцем, неначе пушинки осоту. Там пастух, що стереже отару в самітних і безплідних горах, наділений спокоєм, солодшим за владу монархів. 

І поки він слухав дударя, чаклунство вкралося в розум Амеро. Втома королювання, всі клопоти і труднощі зникали, наче бульбашки снів, які зринали й розчинялися в летейському потоці. Просто перед собою він побачив пробуджені музикою образи зачарованих долин, осяяних яскравим сонцем і сповнених свіжого зела й тиші; а сам він був козопасом і ходив зарослими зіллям стежками або лежав, забувши про найспекотніші години, край заколисливих вод струмка. Він не одразу збагнув, що неголосний спів свирілі змовк. Але видіння потьмяніло, і той, хто марив cупокійним життям пастуха, знову став обтяженим клопотами королем. 

— Грай далі! — крикнув він чорному дудареві. — Назви свою плату — і грай. 

Козопасові очі спалахнули, наче жарини у вечірній темряві. 

 — Не вимагатиму я від тебе своєї плати, аж доки століття не спливуть, а королівства не впадуть, — загадково мовив він. — А втім, я заграю для тебе ще. 

Тож усе пообіддя чарувала короля Амеро та чаклунська гра на свирілі, безнастанно оповідаючи йому про далекий край полегкості й солодкого забуття. З кожною новою мелодією здавалося, ніби закляття, яке огорнуло його, дедалі сильнішає; ще осоружнішим ставало йому королювання; і сама маєстатичність власного палацу гнітила та душила його. Несила йому було більше витримати рясно оздобленого коштовним камінням ярма обов’язку, і до нестями заздрив він безтурботній долі цього заброди. 

На смерканні Амеро відпустив прислужників і поговорив із дударем віч-на-віч. 

— Проведи мене до цього твого краю, — попросив він, — де я теж зможу жити, як простий чередник. 

Убраний як простолюдин, аби підданці не змогли його впізнати, король у товаристві дударя потайки вийшов з палацу через дверцята, коло яких ніхто не стояв на чатах. Ніч, ніби безформне чудовисько, за опущені роги якому правив серпастий місяць, припадала до землі за містом, одначе на вулицях навалу тіней було відкинуто полум’ям незліченних смолоскипів. Амеро та його проводир, ніким не зупинені, рушили у напрямку темряви за межами міста. І не шкодував король за своїм покинутим троном, адже бачив, як містом тягнеться безперервна валка погребальних нош, на яких лежали жертви моровиці; й змарнілі з голоду обличчя вигулькували перед ним із тіней, наче для того, щоб звинуватити його у відступництві. Та на це він не зважав, адже очі його були сповнені омріяного видива зеленої, тихої долини у краї, загубленому в далекій далині, за каламутною течією часу, з усіма її уламками й бурхливим хвилюванням. 

І поки він ішов за чорним дударем, на Амеро раптом найшло якесь потьмарення, і він спіткнувся, охоплений дивним сумнівом та бентегою. Вуличні вогні замерехтіли перед його очима, а потому швидко згасли у мороці. Гучне бурмотіння міста відступило, розчинившись у неосяжній тиші; і, немов у мінливих видіннях якогось хворобливого сну, здалось йому, що високі будівлі міста беззвучно розвалилися й пощезли, наче тіні, і що зорі сяяли над поруйнованими мурами. Сум’яття сповнило думки й чуття Амеро, і в серці його оселився чорний холод невимовної пустки; і сам собі він видався тим, хто спізнав плин довгих порожніх років і втрату королівської пишноти, хто дійшов тепер до крайньої межі віку та занепаду. Його ніздрі відчували суху затхлість, подібну до тієї, яку нічний вітер приносить з руїни, котра віддавна стояла пусткою; і сяйнуло йому, наче було знане заздалегідь і зараз невиразно пригадане, що пустеля нині була владаркою міста Шатер, його величавої столиці. 

— Куди ти мене привів?! — закричав Амеро до дударя. 

Та замість відповіді почув Амеро сміх, подібний до гуркоту насмішкуватого грому. Огорнута мороком невиразна постать козопаса здіймалася у височинь, ставала колосальною, змінюючись, ростучи, аж поки її обриси перетворилися на обриси велетенського воїна у чорному обладунку. Дивні спогади юрмились у розумі Амеро, й здавалося йому, ніби він непевно пригадує дещо з іншого життя... Якось, десь, якийсь час він був пастухом зі своїх мрій, вдоволеним і сповненим солодкого забуття... якось, десь він увійшов до дивовижного ясносяйного саду та скуштував криваво-темний плід... 

А тоді, немов осяяний спалахом пекельної блискавиці, він згадав усе, й упізнав ту величезну тінь, яка височіла над ним, наче межовий камінь, зведений у пеклі. Під його ногами були потріскані плити тераси, що виходила на море; і зорі над Посланцем були тими зорями, що передують появі Канопуса, одначе самого Канопуса не було видно — його заступало плече Демона. Десь у запилюженій пітьмі сміялися й глухо кашляли прокажені, що блукали поруйнованим палацом, у якому колись жили королі Калізу. Усе було достоту так, як до укладання тієї угоди, за якою сили пекла підняли до життя його загибле королівство. 

Нестерпна мука здушила серце Зітри, ніби огорнувши його попелом догорілих вогнищ і дрібними уламками руйновища. Підступними та розмаїтими шляхами заманив його Демон до згуби. Чи було все це сном, чаклунством, а чи істиною — того Зітра не знав напевне; не відав він і того, чи сталося це вперше, а чи повторювалося вже не раз. Зрештою не лишилося нічого, крім куряви й посухи; і він, двічі проклятий, мусив усе пам’ятати й повік віку шкодувати за усім, чого його було позбавлено. 

Він крикнув Посланцеві: 

— Я порушив угоду, яку був уклав із Тасайдоном. Тож нині забери мою душу й принеси її до Нього, до чертогу, де Він високо засідає на своєму латунному троні; адже я волію до кінця сповнити свій обов’язок. 

— Нема потреби в тім, щоб забирати твою душу, — відказав Посланець, і голос його прозвучав неначе зловісний гуркіт грому, що віддаляється у небесах самотньої ночі. — Якщо волієш, залишся тут, з прокаженими, або повернись до Порноса та його кіз — це мало важить. Нині і повсякчас, хай би де ти був, твоя душа буде частиною темної імперії Тасайдона245. 

 

 

Останній ієрогліф 

 

 

 

І сам цей світ наприкінці обернений буде на цілковите ніщо. 

Прадавнє пророцтво континенту Зотік 

 

Астролог Нушейн спостерігав за нічним обертанням небесних сфер із багатьох далеких одна від одної місцевостей і з усією доступною йому майстерністю складав гороскопи незчисленних чоловіків, жінок та дітей. Звіздар блукав від міста до міста, від королівства до королівства, й ніде не оселявся надовго, адже місцеві магістрати часто виганяли його, як звичайнісінького шарлатана; або ж ті, хто вже просив у нього поради, в належний час виявляли, що Нушейнові передбачення не справдилися, і відверталися од нього. Інколи він ходив голодний і зубожілий; та й ніде не був він у великому пошанівку. Єдиними товаришами, які розділяли його непевну долю, були нещасний собака — безпорідний покруч, котрий якось прив’язався до нього у пустельному місті Зул-Ба-Сер, і німий одноокий негр, якого він запівдарма купив у Йоросі. Пса він назвав Ансератом, на честь собачої зірки246, а негра назвав Моздою — словом, яке означало темряву. 

Довгий час поневіряючись у мандрах, астролог прийшов до Зайлаку та оселився в його столиці, місті Уммеос, збудованому на уламках старішого міста з такою самою назвою, знищеного колись