Бен Елтон - Знову й знову, Бен Елтон

Заждіть, а що сталося з тим чоловіком потім?

Подумки Стентон знову повернувся назад, у вечір після вбивства кайзера.

Він спустився зі свого помешкання вниз і купив газету. Один із тих перших випусків, де повідомляли приголомшливу новину. У статті згадували про якогось «начебто» охоронця. Чи важко він поранений — невідомо, писала газета. Поліція чекала на можливість допитати пораненого.

Цікаво, той його колега по мандрах у часі живий?

Стентон підвівся. Не можна ж просидіти у шпитальному погребі цілу ніч.

Посвітивши ліхтариком навколо, він знайшов старовинний столик і поклав на нього свій звіт. Письмовий звіт про своє століття.

Він точно робив уже це раніше.

Точно залишив той самий звіт на тому самому столику — у попередній часовій петлі. Цікаво, знайшло те послання друге покоління хроноситів? Збереглося воно тут, у погребі? Хтось його прочитав?

Стентон щиро сподівався, що ні, бо ж якщо таки прочитали, а потім усе одно вирішили спробувати змінити історію, то це означає тільки одне: історія, яку він створив, виявилася ще гіршою за ту, яку намагався виправити.

Це конче треба з’ясувати.

Треба знайти чоловіка, якого він підстрелив на даху універмагу.

43

Стентон вирішив, що візьме квиток на завтрашній ранковий потяг до Берліна.

Повертатися туди, звісно, ризиковано. Поліція, певна річ, далі на нього полює і має фотографії — і з його документів, і зроблені під час сутички біля штаб-квартири СДПН. Не кажучи вже про детальний опис від Бернадет.

З іншого боку, невідомо, чи німецька влада аж так уже горить бажанням його спіймати. У газетах про вродливих молодих ірландок чи самотніх убивць з Британії не згадували ані півсловом, це Стентон помітив, тож поліція, очевидно, цю частину розслідування не афішувала. Тим часом репресії проти німецьких лібералів, соціалістів та профспілкових діячів не припинялися.

Поліція та армія далі використовували розслідування як привід для зведення давніх рахунків, тому несподівана поява справжнього винуватця, до того ж — іноземця, який діяв сам-один, зіпсувала б їм усю забаву. Стентон припускав, що навіть якби поліція його знайшла, то про це мало хто дізнався б.

Тільки-от у здатності поліції його знайти він мав великі сумніви. Легенда і документи в нього дуже надійні, а мандрувати під чужим іменем йому доводилося й раніше, і то за обставин набагато складніших. У Берліні він принаймні зовні не видаватиметься такою білою вороною, як у горах між Пакистаном та Афганістаном.

З часу свого від’їзду з Берліна Стентон так і ходив у вбранні, поцупленому у готелі поблизу вокзалу, тож день у Константинополі провів у пошуках гардеробу, який відповідав би образу Людвіґа Дрехслера. Цивільного, але витриманого у військовому стилі: спортивний піджак-блейзер, тісні штани кавалерійського крою. Придбав також монокль зі звичайним скельцем, хтозна-чому страшенно модний серед німецького офіцерства у ті часи. Навіть якби йому трапилося наштовхнутися випадково на британських офіцерів, з якими він зіткнувся того першого у 1914-му ранку, ті навряд чи зуміли б упізнати його за таким-от ретельно вибудуваним прусським фасадом. На додачу, говорити Стентон старався лише німецькою.

Того вечора він знову сидів у «Східному барі» готелю «Пера-палац». За цієї нагоди пив уже шнапс і не відмовлявся від сигарет, що їх пропонував бармен. Якщо той і помітив якусь схожість між оцим німецьким юнкером, який смалив наче швець, і колишнім британським офіцером, який сидів на тому ж самому місці на два місяці раніше, то взнаки не дав і не обмовився ані словом.

Наступного ранку Стентон знову поїхав на вокзал Сіркеджі й сів у потяг до Берліна.

Коли вагон рушив і вокзал зостався позаду, він замислився на мить, чи не сумує, бува, за МакКласкі. Стара професорка так тішилася, коли вони сиділи разом в купе, перебирала солодощі та цигарки, яких тоді накупила, наперед смакуючи найбільшу пригоду свого життя. Але ні. За нею він не сумував. Шкодував лише, що вона так підло вкрала у нього щастя і не дала йому щезнути з часу разом із Кессі, Тессою і Біллом. Якби була нагода, він би знову без зайвих роздумів вижбурнув її з потяга на те каміння.

Подорож тяглася й тяглася без кінця і краю.

Стентон нервувався і ніяк не міг заспокоїтися. Його вже не дивувала химерність усього, що з ним відбувалося, не дивували такі незвичні спочатку запахи і звуки, не дивувала тряска у вагонах, що їх тягнув за собою паровоз, не дивували геть-чисто пантомімні костюми, через які він почувався на перших порах так, ніби брав участь у зйомках якогось напрочуд реалістичного історичного фільму. Він нарешті позбувся звички хапатися що кілька хвилин за мобільний телефон у кишені й остаточно змирився з думкою, що той не задзвонить уже ніколи. І не забував купувати на вокзалі книжки і газети, бо розумів, що іншої розваги у потягу точно не знайти.

Хіба що розговоритися з якоюсь чарівною жінкою, а вона потім рано чи пізно розіб’є тобі серце.

Думка про Бернадет досі завдавала чималого болю, особливо у Відні, через який пролягала дорога до Берліна. Та Стентонові той біль приносив, на диво, певну розраду, бо свідчив: його серце здатності розбиватися не втратило. Всупереч усьому, що спадало йому на думку після смерті Кессі, він мав іще живу душу, а отже, був здатний кохати. І кохав — далі кохав Бернадет.

По приїзді до Берліна Стентон вирішив, що не винайматиме знову помешкання, а зупиниться в готелі. Його тактика й далі полягала у тому, щоб переховуватися в усіх на очах, і він оселився в «Кемпіньскі» — одному з найкращих і найпопулярніших готелів міста. Грав роль заможного і пихатого німецького офіцера, який повернувся з усіма своїми статками на батьківщину і радий донести цю новину до відома хоч би й цілого світу.

— Я — капітан Людвіґ Дрехслер, колишній офіцер Імперського Африканського корпусу, — гаркнув він, підійшовши до стійки адміністратора. Уся його чванькувата і бундючна манера розмови й поведінки вельми наочно свідчила про непохитну самовпевненість білого чоловіка, звиклого командувати тубільними солдатами. Адміністратор улесливо залопотів був щось на знак привітання, але Стентон гучно ляснув по стійці своїми армійськими документами та шкіряними рукавичками і грубо його перебив:

— Мені потрібен двокімнатний номер з ванною і туалетом. Найкращий, майте на увазі. Якщо номера найвищого стандарту, який відповідав би моїм вимогам, у вас немає, прошу підказати, де я зможу такий номер знайти.

У цьому неотесаному, допіру з Африки, відставникові, який, намагаючись справити належне