Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

уподібнити до мужа мудрого, який будує храм не на піску, а на камені, так що, коли б тут же, по виході з церкви настигли його дощі, ріки й вихори усіх нещасть, його духовний храм залишився б непорушний, наче твердиня на камені. По закінченні читання священик у вівтарі вістує дияконові: Мир тобі, що благовістуєш. Піднісши голови, всі присутні з почуттям вдячності промовляють разом з ликом: Слава Тобі, Боже наш! Слава Тобі! Священик, що стоїть у Царських дверях, приймає від диякона Євангеліє і покладає його на престол, як Слово, що вийшло від Бога і до Нього ж повернулося. Вівтар, який представляє найвище горне житло, ховається від очей — Врата царські зачиняються, горні двері заслоняються, знаменуючи, що немає інших дверей до Царства Небесного, крім відкритих Христом, що з Ним тільки можна увійти в них: Я — двері.

Тут, як велося у часи перших християн, було місце проповіді; слідувало пояснення й тлумачення прочитаних Євангелій. Але позаяк проповідь у нинішній час говориться по більшості на інші тексти і, таким чином, не служить поясненням прочитаного Євангелія, то, щоб не порушити стрункого порядку і зв’язку священної Літургії, вона переноситься на кінець.

Представляючи ангела, побудника людей до молінь, диякон іде на амвон, щоб закликати зібрання до молінь ще сильніших та ревніших. Промовмо всі з усієї душі і з усієї мислі нашої, промовмо! — закликає він, піднімаючи трьома перстами молитовний орар; і спрямовуючи моління від усіх помислів, всі вигукують: Господи, помилуй! Підсилюючи моління потрійним закликом про помилування, диякон закликає знову молитися за всіх людей, що знаходяться на усіх щаблях звань і посад, починаючи з вищих, де найважче чоловікові, де йому найбільше перешкод і де йому потрібніша допомога від Бога. Кожен із зібрання, знаючи, наскільки благоденство багатьох залежить від того, коли вища влада виконує чесно свої обов’язки, молиться посилено за те, щоби Бог їх врозумив, і наставив виконувати чесно своє завдання, і кожному дав би сили пройти чесно своє земне поприще. За се моляться всі ревно, проказуючи вже не один раз: Господи, помилуй! — а три рази. Вся низка цих молінь називається усильною єктенією, або єктенією посиленого благання, і священик у вівтарі перед престолом молиться ревно за прийняття загальних посилених, молінь,-і сама молитва його називається молитвою посиленого благання.

І якщо цього дня станеться якесь приношення за покійних, тоді слідом за усильною єктенією правиться єктенія за спочилих. Тримаючи орар трьома перстами руки, закликає диякон молитися за упокій душ Божих рабів, котрих усіх називає поіменно, щоби Бог простив їм усяке прогрішення, вільне і невільне, щоби оселив їхні душі там, де праведні спочивають. Тут кожен із присутніх поминає всіх близьких своєму серцю спочилих і промовляє про себе три рази на кожний заклик диякона: Господи, помилуй! — молячись ревно і за своїх, і за всіх спочилих християн. Милості Божої, — промовляє диякон: — Небесного Царства і відпущення гріхів їх у Христа, Безсмертного Царя і Бога нашого, просім! Зібрання кличе з хором співців: Подай, Господи! А. священик молиться у вівтарі, аби Бог, Який подолав смерть і життя дарував, Сам упокоїв душі спочилих рабів Своїх на місці квітучім, на місці спокійнім, звідки відійшли хвороби, печаль і зітхання, і, випрошуючи їм у серці своєму відпущення всіх прогрішень, виголошує голосно: Бо Ти єси воскресіння, і життя, і упокоєння спочилих рабів Твоїх, Христе, Боже наш, і Тобі славу віддаємо з безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим, і Благим, і Животворним Твоїм Духом, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Ствердним амінь відповідає лик. Диякон починає єктенію за оголошених.

Хоча й рідко бувають тепер ті, що не прийняли святе Хрещення і належать до числа оголошених, але кожен присутній, задумавшись, як далеко він стоїть вірою та ділами від вірних, що були удостоєні присутності на Трапезі Любові у перших віках християнства, коли бачить, як він, можна сказати, тільки огласився Христом, але не вніс Його в саме життя, тільки й чує розум слів Його, але не виконує їх, і ще холодна його віра, і немає до брата вогню всепрощаючої любові, що поїдає душевну черствість, і що, хрещений водою в ім’я Христа, він не досягнув того відродження Духа, без якого нікчемне його християнство, за словом Самого Спасителя: коли хтось не народиться з висоти, не увійде в Царство Небесне, — усвідомлюючи все се, кожен із присутніх скрушно ставить себе в ряди оголошених і на заклик диякона: Помоліться, оголошені, Господеві! — з глибини серця взиває: — Господи, помилуй!

Вірні, — взиває диякон, — помолімося за оголошених, щоб Господь їх помилував, щоб огласив їх словом істини, щоб відкрив їм Євангеліє правди, щоб приєднав їх до Своєї Святої Соборної та Апостольської Церкви, щоби спас, помилував, заступив і охоронив їх Своєю благодаттю!

І вірні, відчуваючи, наскільки мало вони заслуговують назви Вірних, ‘молячись за оголошених, моляться за самих себе, і на кожен окремий заклик диякона промовляють внутрішньо слідом за співаючим ликом: Господи, помилуй! Диякон взиває: Оголошені, голови ваші перед Господом схиліть! Всі схиляють свої голови, промовляючи внутрішньо в серці: Тобі, Господи!

Священик тихо молиться за оголошених і за тих, котрих смиренність душі поставила в ряди оголошених. Молитва його у сих словах: Господи Боже наш, що на висотах живеш і на смиренних споглядаєш, що на спасіння родові людському послав Свого Сина, Бога і Господа нашого, Ісуса Христа! споглянь на оголошених рабів Твоїх, що схилили перед Тобою свої шиї! Приєднай їх до Церкви Твоєї і прилічи до Твого вибраного стада, щоб і вони славили разом з нами Пречесне і Величне ім’я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Лик гримить амінь. І на згадку, що надійшла хвилина, коли в давнину виводили з церкви оголошених, диякон кличе гучно: Оголошені, вийдіть!! за тим, ще голосніше, кличе вдруге: Оголошені, вийдіть!! потім утретє: Оголошені, вийдіть!щоб ніхто з оголошених не залишився, тільки вірні, ще і ще Господеві помолімося!

Від слів цих здригаються всі, відчуваючи свою недостойність. Взиваючи подумки до Самого Христа, що вигнав з храму Божого продавців і безсоромних торгашів, що зробили торжище з Його святині, кожен присутній старається вигнати з храму душі своєї оголошеного, неготового до присутності на святині, і взиває до Самого Христа, щоб сотворив у ньому вірного, приліченого до вибраного стада, про яке сказав Апостол: Язик святий, люд оновлений, каміння, вбудовані в храм духовний, — приліченого до тих