Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

пісні на честь свята того дня, або хвалебні тропарі[237] й гімни на честь святого, якого день почитає Церква за те, що він уподібнився тим, кого поіменував Христос у прочитаних блаженствах, і що живим прикладом власного життя показав, як злетіти слідом за ним до життя вічного.

А. Вієльгорська.

По закінченні тропарів надходить час Трисвятого співу. Попросивши на нього в ієрея благословення, диякон показується у Царських дверях і, повівши орарем, подає знак співцям. Урочисто-гучно оглашає всю церкву Трисвятий спів, що складається з потрійного заклику до Бога: Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас! Закликом Святий Боже звіщає Трисвята пісня Бога-Отця; закликом Святий Кріпкий — Бога-Сина, Його силу, Його творче Слово; закликом Святий Безсмертний — Його безсмертну думку, вічно живу волю Бога-Духа Святого. Тричі співці підносять сей спів, щоб чули всі, що з вічним перебуванням Бога перебувало в ньому вічне перебування Трійці, і не було часу, щоби у Бога не було Слова, і щоби в Слові Його зменшувався Дух Святий. Словом Божим небеса створилися, і Духом уст Його вся сила їх, — говорить пророк Давид. Кожен із присутніх, усвідомлюючи, що і в ньому, як у подобі Божій, є та ж троїстість, є Він Сам, Його Слово та Його Дух, або думка, що рухає слово, але що людське його слово безсиле, виливається марно й не творить нічого, а дух його належить не йому, бо залежить від усіх сторонніх вражень, і тільки з піднесенням його самого до Бога те і друге набуває в ньому сили: в слові відображається Боже Слово, в дусі — Дух Божий, і образ Троїчного Творця відбивається у творінні, й творіння стає подібним Творцеві, — усвідомлюючи все се, кожен, хто чує Трисвятий спів, молиться внутрішньо за себе, щоби Бог Святий, Кріпкий і Безсмертний очистив його всього, обрав його Своїм храмом і оселею, і тричі повторює про себе: Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас! Священик у вівтарі, молячись таємною молитвою за прийняття сього Трисвятого співу, тричі вклоняється перед престолом і тричі повторює про себе: Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний! І, подібно до нього, повторивши про себе тричі ту ж Трисвяту пісню, диякон тричі вклоняється разом з ним перед святим престолом.

І зробивши поклони, відходить ієрей на горне місце, наче у глибину Богознання, звідкіля відкрилася нам таїна Пресвятої Трійці, наче у те велично-піднесене місце, де Син перебуває в лоні Отчому єдністю Духа Святого. І сходженням своїм зображує ієрей сходження Самого Христа разом з тілом в лоно Отче, що закликає людину також прагнути до лона Отчого, — відродження, яке прозрів здалеку пророк Даниїл, котрий бачив у високому видінні своєму, як Син Людський дійшов навіть до Ветхого днями. Ієрей іде поважним кроком, мовлячи: Благословенний, хто йде в ім’я Господнє, — і на заклик диякона: Благослови, владико, горній престол, благословляє його, промовляючи: Благословенний Ти на престолі слави Царства Твого, що сидиш на херувимах, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. І сідає на горньому місці біля сидіння, призначеного для архієрея. Звідси, як Божий апостол[238] і його намісник, звернений обличчям до народу, готується він слухати наступні читання апостольських послань, — сидячи, зображує самим сидінням своїм свою рівність з апостолами.

Читець з Апостолом у руці, виходить на середину храму. Виголосом: будьмо уважні! закликає диякон усіх присутніх до уваги. Священик посилає з глибини вівтаря і читцеві, і присутнім побажання миру; зібрання молільників відповідає священику тим же. Але позаяк служіння його повинно бути духовним, подібно до служіння апостолів, котрі промовляли не свої слова, але Сам Дух Святий ворушив їхніми вустами, то не кажуть: мир тобі, але: духові твоєму. Диякон виголошує: Премудрість! Голосно., виразно, щоб кожне слово було чутно всім, починає читець; уважно, серцем відкритим, душею спраглою, розумом, що шукає внутрішнього смислу прочитаного, слухає зібрання, бо читання Апостола слугує щаблем і драбиною до кращого розуміння читання євангельського. Коли читець закінчить читання, ієрей виголошує йому з вівтаря: мир тобі. Лик відповідає: і духові твоєму. Диякон виголошує: Премудрість! Лик гримить: алілуя, що вістує наближення Господа, який іде говорити до народу вустами Євангелія.

З кадильницею в руці йде диякон наповнити пахощами храм, до зустрічі прийдешнього Господа, нагадуючи кадінням про духовне очищення душ наших, з яким повинні ми слухати духмяне слово Євангелія. Священик у вівтарі молиться внутрішньою молитвою, щоби засяяло у серцях наших світло Божественної розсудливості, й відкрились би наші духовні очі до розуміння євангельських проповідувань. Про сяяння того ж світла у серцях своїх молиться внутрішньо зібрання, приготовляючи себе до слухання. Попросивши благословення в ієрея, отримавши від нього у напучення: Бог молитвами всесвятого, всехвального апостола і євангеліста (називається його ім’я) нехай дасть тобі слово благовістити силою великою для сповнення Євангелія, Возлюбленого Сина Свого, Господа нашого Ісуса Христа, диякон сходить на амвон, несучи поперед себе світильник, що знаменує всепросвічуюче світло Христове. Священик у вівтарі виголошує до зібрання: Премудрість! Прості, вислухаймо Святого Євангелія! Мир усім! Лик відповідає: і духові твоєму. Диякон починає читання.

Побожно схиливши голови, немовби слухаючи Самого Христа, що говорить з амвону, всі стараються прийняти серцями зерно Святого слова, котре вустами служителя сіє Сам Сівач Небесний — не тими серцями, які уподібнив Спаситель до землі при дорозі, на котру хоч і падають зерна, але тут же його викрадають птахи — злі помисли, що налітають; — не тими також серцями, котрі уподібнює Він до каменистого ґрунту, тільки зверху прикритого землею, котрі хоч і охоче приймають слово, але слово не пускає глибоко коріння, бо немає глибини сердечної; — і не тими також серцями, котрі уподібнює Він до занедбаної землі, яку глушить терня, на котрій хоч дає зерня сходи, але швидко виростають тут же разом з ними терни — терни трудів і клопотань доби, терни спокус, незліченні зваби світського вбивчого життя з його оманливими принадами, глушать сходи, що заледве зійшли, — і зерно залишається без плоду; — але тими сприйнятливими серцями, які уподібнює Він до доброго ґрунту, що дає плоди — одне у сто, одне у шістдесят, одне у тридцять, — котрі все, прийняте в себе, вийшовши з церкви, повертають у домах, у родині, на службі, в труді, в дозвіллі, у розвагах, з людьми у бесідах і на самоті. Словом, кожен вірний прагне бути тим і слухачем, і виконавцем одночасно, котрого обіцяє Спаситель