Жоель Діккер - Книга Балтиморів

моїм носом. Я знай стукав, щоб вона відчинила, тож Кассандра гукнула в замкову шпарину:

— Що ти від мене хочеш?

— Я хочу дізнатися, що сталося в моїй родині.

— Сол тобі скаже, як захоче.

— Ви його коханка?

— Ні. Ми тільки раз вечеряли разом. І нічого в нас не було. А тепер його дружина загинула, і всі вважають мене хвойдою.

Я дедалі менше розумів, що сталося. Дядечко Сол нічого мені не казав. Не знав я й того, що сталося поміж Вуді й Гіллелем, ні того, що скоїлося поміж дядечком Солом і тітонькою Анітою. Так і не діставши відповідей на ті запитання, я врешті подався з Балтимора. Того ранку, коли я вирушав звідтіля, дядечко Сол провів мене до авто.

— Усе буде гаразд? — обійнявши його, запитав я.

— Усе буде гаразд.

Я хотів було випустити його з обіймів, та він притримав мене за плечі й сказав:

— Маркі, я вчинив одну недобру річ. Тим-то твоя тітонька і пішла.

Покинувши Оук-Парк, лишивши позаду дядечка Сола і Марію, останніх мешканців чарівного дому мого дитинства, я надовго затримався на цвинтарі Форрест-Лейн. Не знаю, чи хотів я побути поруч із нею, чи сподівався знайти там Вуді.

Потім я рушив до Монклера. Опинившись на нашій вулиці, я підбадьорився. Замок Балтиморів упав, та маленький, але міцний будиночок Монклерів тримався добре.

Я зателефонував Александрі, щоб сповістити про мій приїзд. За годину вона була в моїх батьків. Подзвонила в двері, я відчинив. Мені стало так легко, як я побачив її, що всі емоції, які стримував усі ці дні, вибухнули враз, і я заплакав.

— Маркі… — сказала Александра, обнявши мене. — Я так співчуваю твоєму горю, Маркі.

38

Нью-Йорк

Літо 2011 року

Події, пов’язані зі смертю тітоньки Аніти, луною відгукнулися через дев’ять років, як дядечко Сол зателефонував мені, щоб попросити бути присутнім, коли зніматимуть його ім’я зі стадіону Медісонського університету.

Відколи в червні він витурив мене зі свого дому, я мешкав у Нью-Йорку. У Коконат Ґрові жив він уже п’ять років, і це було перше літо, коли я не був у нього у Флориді. Тоді й спало мені на думку придбати дім у Флориді: якщо мені вона так подобається, то треба мати там свій притулок. Можна було придбати в тій місцевості будинок, щоб писати в спокійній обстановці, далеко від нью-йоркського гамору і близенько до дядька. Досі я їздив туди, бо гадав, що мої візити приносять йому задоволення, та зараз подумав, що йому, може, теж потрібен простір, щоб жити своїм життям, без небожа на шиї. Це можна було зрозуміти.

Дивно було те, що він майже не давав про себе знати. За ним такого не водилося. У нас завжди були тісні стосунки, а після смерті тітоньки Аніти і після Драми ми ще дужче зблизилися. Вже п’ять років я регулярно їздив на Східне узбережжя, щоб він не був сам. Чому він так швидко спалив за собою мости? Не було такого дня, щоб я не питав себе, чи не утнув я чогось недоброго. Може, це було пов’язане з Фейт, управителькою супермаркетом, що, як я підозрював, мала з ним любовний зв’язок? Може, йому ніяково від цього? Може, він почувався зрадником? Таж його дружина вже дев’ять років була в засвітах, і він мав право бачитися з кимось.

Озвався він аж за два місяці, коли попросив мене бути присутнім на стадіоні в Медісоні. Наступного дня по тому, як зняли його ім’я, я довго розмовляв із ним телефоном і після тієї розмови збагнув, що Медісон був рушієм того механізму, який погубив Балтиморів. Медісон був отрутою.

— Дядечку Соле, — запитав я під час тієї розмови, — що сталося за тої пори в Медісоні? Нащо було фінансувати стадіон десять років підряд?

— Я хотів бачити на ньому моє ім’я.

— Але навіщо? Це не схоже на тебе.

— Чому ти запитуєш мене про це? Ти хочеш написати книжку про мене?

— Може, й так.

Він зареготав.

— По суті, коли Вуді з Гіллелем подалися навчатися до Медісона, то був початок кінця. І передовсім то був кінець нашій родині. Знаєш, ми з твоєю тітонькою так любили одне одного…

Він у загальних рисах розповів мені, як ще за тої пори, коли був Ґольдманом-із-Нью-Джерсі, зустрів тітоньку Аніту, поруч з якою став Балтиморським Ґольдманом. Згадав найпершу їхню зустріч, коли він приїхав до Мерілендського університету наприкінці 1960-х років. Тоді її батько, професор Гендрикс, викладав там економіку, і дядечко Сол став його студентом.

Поміж ними запанували дружні стосунки, й коли дядечко Сол попросив його допомогти розробити проект, Гендрикс охоче погодився.

Прізвище дядечка Сола так часто лунало в них удома, що Анітина мати, пані Гендрикс, якось увечері запитала:

— Та що це за Сол, про якого ви тільки й говорите весь час? Я вже й ревнувати почала…

— Мій студент, Сол Ґольдман, люба. Єврей із Нью-Джерсі, його батько тримає підприємство з виробництва медичного обладнання. Мені він дуже до вподоби, далеко піде.

Пані Гендрикс звеліла, щоб Сола запросили до них на вечерю, й він прийшов наступного тижня. Аніта відразу ж потрапила під чар цього люб’язного і витонченого юнака.

Сол відгукнувся на її почуття. Зазвичай він був упевнений хлопчина, та як бачив її, то відразу ж ніяковів. Урешті запросив її повечеряти у місті, раз, а потім і вдруге. Його знову запросили до Гендриксів на обід. Аніту приголомшило те враження, яке справляв на її батька Сол. Вона бачила, що той дивиться на нього, як на людину, котра заслуговує особливої поваги. Сол почав бувати в них вихідними, попрацював над проектом, що, як він сказав, мав на меті розвинути компанію його батька.

Того дня, коли вони вперше поцілувалися, ішов дощ. Він відвозив її додому, аж розпочалася злива. Він став на узбіччі, неподалік від будинку Гендриксів. Злива шалено шмагала по кузову авто, і Сол вирішив, що ліпше їм зачекати. «Гадаю, цей дощ ненадовго», — сказав він тоном знавця. За кілька хвилин злива стала ще дужча. Вода цибеніла лобовим склом і бічними шибами, і їх не було видно. Сол торкнувся її руки, вона взяла її,