Юлія Бонд - Я теж її кохаю, Юлія Бонд

– Е-е-е, – обурено бубню я, ображено потираючи ударений бік. – Олено, ти з глузду з'їхала, чи що?

– Дивись, – шепоче мені на вухо.

Відмахуюсь від подруги. Мені важливе повідомлення на телефон прийшло, який тут дивись?

Переписуюсь із найкращою подругою Ритою. Рита пропонує сходити ввечері до ресторану “Хмари”, який відкрився кілька днів тому і тепер усі мажори нашого міста діляться враженнями.

– Дівчино, – кличе чоловічий голос, але я не реагую і тоді хтось з одногрупників вимовляє моє прізвище.

– Так? – відриваю погляд від телефону і перемикаю його на викладача, здається, того самого з мікроекономіки, про якого мені намагалася розповісти Олена.

– Повторіть, що я щойно сказав.

Молодий чоловік, одягнений у діловий костюм, як і всі викладачі у нашому університеті, дивиться на мене впритул. Я гублюся під суворим прицілом його очей, тому що гадки не маю, про що він тут розпинався половину лекції.

– Е-м, – вилітає з мого рота, а хтось ззаду підказує відповідь, і я повторюю: – байдужі криві можуть перетинатися…

По аудиторії лунає дзвінкий сміх одногрупників.

– Що? – перепитує викладач, який теж зараз усміхається не менше за моїх одногрупників. – Можливо, ви хотіли сказати "криві байдужості", але почули неправильну підказку і відразу, не замислюючись, її повторили?

– Так, точно.

– Як ваше прізвище?

– Сабірова, – відповідаю я, гордо здригаючись підборіддям.

– Сабірова, до дошки. Покажіть нам, що ви засвоїли за цю лекцію, – вимагає викладач, а я віями ляскаю, відчуваючи, як мої щоки стають червоними.

Виходжу з-за столу і повільним кроком рухаюся аудиторією. Серце очманіло гуркотить у грудях. Звичайно, я не слухала тему сьогоднішньої лекції, та й взагалі, мікроекономіка – не моє. Я тільки зганьблюсь. Але чесно зізнатися, що нічого не розумію по предмету – теж не можу, гордість не дозволяє.

Якийсь покидьок підставляє мені підніжку і я, спіткнувшись, стрімголов гойдаюся вниз.

Секунди феєричної ганьби проносяться як по клацанню пальців. Приходжу до тями на горизонтальній площині, уткнувшись обличчям у підлогу. Аудиторія вибухає гучним сміхом. А мені хочеться плакати. Такої ганьби я навряд чи переживу, це ще гірше, ніж стояти біля дошки!

Будь-хто хтось з одногрупників мене зафільмував на телефон і вже ввечері я стану зіркою в соціальних мережах. Від цих думок хочеться вити вовком. Так і уявляю собі голосні заголовки: “Дочка мера Сабірова на заняттях в універі шліфує підлоги своїм лахміттям від “В*рсаче”.

– Сабірова, з вами все добре? – опустившись навпочіпки, викладач допомагає мені піднятися з підлоги.

– Мабуть, – прикладаю долоню до голови та відчуваю, як мене хитає.

– Може, до медпункту? Ви головою вдарилися.

– Так. Ні, – знизавши плечима, зустрічаюся з блакитними, як хмари, очима.

Не моргаю. Детально вивчаю райдужну оболонку, відчуваючи, як мене кружляє ніби на атракціоні.

– Давайте все ж таки до медпункту, – чоловік обіймає мене за талію, коли я ось-ось готова брякнутися на підлогу.

– Дякую, Єгоре… – запинаюся. Ну точно пам'ять відбило. Я ж тільки перед початком лекції прочитала на методичці ім'я та по батькові нашого нового викладача з мікроекономіки.

– Антоновичу.

– Так, дякую вам, Єгоре Антоновичу, але я обійдуся без медпункту.

***

Юля

Поки Тагір зосереджується на дорозі, міцно охоплюючи кермо обома руками, я дивлюся у вікно.

Прокручую в голові зустріч із Єгором.

Навіщо йому знадобився номер телефону? Чому одразу не відмовився від ідеї з реконструкцією школи? Хіба не розуміє, що нам не варто бачитися? А що як Тагір щось дізнається? Що буде потім? Звичайно ж, Єгор сильний, сміливий – бач яку посаду займає, генеральний директор будівельного холдингу! Зрозуміло, що для нього все це лише гра, забава.

Тільки навіщо? Невже, зустрівши мене через стільки часу, хоче помститися, придумати якусь підлість? Краще не хотів би. Краще нічого б не планував!

Минуло десять років, і біль стихла. Серце перестало кровоточити та рани болять не так гостро. Я ніколи нічого не забуду, як і ні в чому не зізнаюся. Небезпечно! Краще не ворушити минуле, не копатися там, де все поховано. Небіжчиків не воскресити, як і почуття з минулого!

– Ти мовчазна. Що турбує тебе, люба? – Тагір кладе руку на моє стегно, і я здригаюся.

– Усе добре.

– Обманюєш, – повернувши руку на кермо, чоловік вдивляється в дзеркало заднього виду.

– Тагіре, можна я не очолюватиму цей проєкт?

– Чому? Вранці ти була ще згодна. Що змінилося, Юлю? Тебе чимось образив Єгор Антонович?

– Ні, – поспішаю відповісти, не даючи Тагіру навіть приводу для сумнівів. – Він тут ні до чого. Я цього не хочу.

– Не поспішай. Подумай! Ти ж сама просилася працювати. Жалілася, що я замкнув тебе в чотирьох стінах. Ось дивись. Я даю тобі можливість проявити себе. Навіть не контролюватиму кожен твій крок. Обіцяю!

– Навіщо тобі це потрібно?

– Хочу, щоб ти не відчувала себе моєю бранкою, – усміхається Тагір.

– Я ніколи тебе не покохаю, ти ж знаєш це. Так що дарма намагаєшся.

– Покохаєш. Обов'язково. Я зроблю для цього абсолютно все.

– Тобі лікуватися треба, Тагіре.

– Тільки ти здатна вилікувати мою душу, кохана.

Відвернувшись до вікна, закочую очі.

Щоразу одне й те ж саме. Набридло!

Тагір колись доведе мене до межі, до нервового зриву зі своїм хворим коханням. Хіба так можна – кохати жінку, яка відкрито каже, що ти їй неприємний?!