Юлія Бонд - Я теж її кохаю, Юлія Бонд

4

Тагір

Зупиняю машину неподалік напівзруйнованої двоповерхової будівлі. Відстебнувши ремінь безпеки, Юля відчиняє у позашляховику дверцята та акуратно переступає через високий поріжок “Ровера”.

Я виходжу за дружиною. Але Юля, вирішивши на мене не чекати, швидким кроком наближається до будівлі колишньої школи.

Руки мимоволі стискаються у кулаки. Яка ж уперта! Якщо після цього вона не змінить свого гніву на милість, то я вже не знаю, що робити далі. Я й так надто багато спускаю на гальма, аби догодити дружині. Переступаю через себе, заплющую очі на моральні принципи та вікові традиції, дозволяючи Юлі жити так, як вона живе.

Зрештою, мені вже тридцять шість років, а спадкоємця досі немає! Заради дитини я міг би одружитися вдруге, але не одружуюся, бо знаю, для Юлі це виявиться неприпустимим.

Батько постійно мені товкмачить, що Юля в'є з мене мотузки, що не любить мене, що їй потрібні тільки гроші! Правду каже, але лише частково. Дружина не кохає мене, а на все інше я міг би заплющити очі, та тільки й гроші Юлю теж не цікавлять.

– Обережно, – кричу, злякавшись за дружину, коли Юля надто близько підходить до школи, попри обгороджену по всьому периметру маленьку огорожу.

– Тагіре Даяновичу, – кличе Астахов, що з'явився з-за спини. – Навіщо вам це все потрібно? Хіба жіноча справа керувати таким проєктом?

Усміхаюся, продовжуючи спостерігати за дружиною, а у бік ділового партнера навіть не дивлюся. Багато він розуміє!

– Тому я попросив вас про допомогу, Єгоре Антоновичу.

– Чому самі не допоможете?

– Багато роботи.

Брешу, звичайно ж. Я б із задоволенням допоміг коханій дружині, але тоді вона точно відмовиться, аргументуючи тим, що мене надто багато у її житті. Вже щось подібне відбувалося, на жаль.

– Ну як? Все подивилася?–- Запитую у дружини, зупиняючись у неї за спиною.

– Я хочу зайти всередину, – обернувшись, Юля задирає голову і заглядає у мої очі.

– Не можна. Небезпечно.

– Будь ласка, Тагіре, – просить ласкавим голосом, що трапляється вкрай рідко. – Я буду дуже обережною.

– Тагіре Даяновичу, може, ми з вами самі подивимося? Ваша дружина на підборах. Незручно буде, – до нашого діалогу втручається Єгор.

– Все нормально, – відповідає Юля і поспішає взяти мене за руку: – зі мною нічого не станеться. Будь ласка.

Погоджуюсь, тому що дружина сказала "будь ласка", а просить вона вкрай рідко.

***

Юля

Взявши мене міцно за руку, майже як дитину, Тагір веде нас до школи. Але коли опиняємось усередині будівлі на першому поверсі, я непомітно висмикую свої пальці з чіпкої хватки та рухаюся на протилежний бік від чоловіків.

Дитячий плач, тихий, але такий жалісний, привертає увагу. Серце стискається до болю, коли намагаюся знайти дитину. Ходжу вперед-назад, заглядаю за кожен кут.

І нарешті знаходжу маленьку дівчинку, років дев'яти. Малятко сидить на брудній і курній підлозі, притискаючи до грудей ноги, зігнуті в колінах.

– Як ти тут опинилася? – Запитую у темноволосої дівчинки.

Дитина худа. Тоненькі ручки, кістляві пальчики. Довге волосся сплуталося, розкидалося по плечах. Одяг хоч і чистий, але місцями порваний. Видно, що одягнена мала зовсім не по сезону – надто тонка куртка, а на голові відсутня шапка.

– Ти боїшся мене, маленька?

У відповідь дівчинка хитає, брудними рученятами розмазує по щоках великі горошини сліз і ще більше втискається в стіну.

– Дивись, я стоятиму тут. Бачиш? Не підходжу, – звертаюся до малюка ласкаво, але вона все одно поглядає на мене з побоюванням, готова будь-якої миті піднятися на ноги та втекти.

Почекавши трохи часу, я знімаю з плеча свою сумочку. І намагаючись не здійснювати різких рухів, щоб не налякати дитину, дістаю з сумочки пачку вологих серветок та шоколадний батончик.

Повільним кроком наближаюся до дитини.

– Витри сльози. Шоколад також візьми. Візьмеш?

Дівчинка киває і, нарешті, перестає втискатись у стіну.

– Я не завдам тобі шкоди, – кажу дівчинці та підходжу ще ближче.

– Що тут у тебе? – За спиною гарчить голос Тагіра, від якого лякаюся навіть я, не те що маля.

Обернувшись, упокорюю Тагіра холодним поглядом.

Ну як він не вчасно, та ще й гарчить, як справжній ведмідь! Лише дитину лякає.

– Тагіре, вийди, будь ласка. Я зараз повернуся, – прошу чоловіка.

Тагір здивовано підіймає брову, мовляв, з чого йому виходити?

А потім його погляд спрямовується на темноволосу дівчинку. Декілька секунд чоловік просто дивиться на неї, але я помічаю, як у цей момент напружуються м'язи на його обличчі. Він ніби лютує зараз.

– Ходімо, нема чого спілкуватися з бродягами, – цідить скрізь зуби Тагір, пориваючись схопити мене за руку і скоріше відвести геть.

Від злості я готова тупнути ногою.

Та як він сміє так казати? Бродяга...

Вона ж дитина і плаче. Тут явно щось трапилося.

– Тагіре, вийди, інакше я залишусь тут і не зрушу з місця, – відступивши від чоловіка на один крок, схрещую на грудях руки.

Так, я вперта. І Тагір це чудово знає. Йому нічого не залишиться іншого, як винести мене з цієї школи вперед ногами. Тому що я йому не поступлюся.

Тяжко зітхнувши, чоловік таки йде геть, а я тихо тріумфую своїй маленькій перемозі. Адже мені вдасться заспокоїти дитину і чимось допомогти.

– Як тебе звати? – Запитую я у малюка, опустившись перед нею навпочіпки.

Дівчинка натягнуто усміхається, але нічого не каже. Тремтячими пальцями розгортає шоколадний батончик і жадібно їсть його.

Невиразні підозри забираються мені в голову.

– Ти зовсім не балакаєш? – у відповідь мала киває. – Але ти мене чуєш та розумієш?

Грудну клітину оперізують відчуття, що гризуть. Так шкода малу. Так боляче!

Обійняти хочеться. Нагодувати. Помити. І розчесати поплутане волосся, а ще подарувати їй багато красивих суконь і теплу шапочку із зимовою курткою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍