Вікторія Вашингтон - Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон

Глибоко вдихаю, щоб погасити свої емоції, але все-таки не витримую і стиснувши долоню в кулак стукаю Рому під партою по стегну. 

Вкладаю всю свою силу і міць, сподіваючись залишити синець. 

Але який там! 

Сама ледь не шморгаю від неприємних відчуттів у долоні. Настільки у нього накачані ноги, що собі напевно завдала набагато більше втрат.

 — Ми так не домовлялися, — невдоволено фиркаю і вимовляю пошепки. 

— Так, я теж не пригадаю розмови про тілесну шкоду, — швидко й незворушно підтакує Рома. 

Їдкі слова так і намагаються зірватися з язику, але обриваються. 

Віктор заходить у кабінет рівно тієї секунди, як дзвенить дзвоник. 

Відразу забуваю в якій ситуації опинилася і намагаюся прикувати всю свою увагу до вчителя, що зайшов. 

Щоправда, напрочуд, бажання висловити Барінову все, що я про нього думаю, не минає. 

Непомітно і дуже тихо відриваю з зошита шматочок листочка. 

«Зустрінемось сьогодні о сьомій?»

 Швидко пересуваю клаптик білого паперу у бік Барінова. 

«Мені можна подумати?»

 Бачу, що Рома написав саме це, але не відразу помічаю, що за тим, що відбувається, так само зацікавлено спостерігає однокласник, який повернувся до нас. 

Різко смикаюсь і забравши лист, комкаю його. 

Раптом Пашка встиг побачити написане? Ух, краще навіть не думати. Тоді вже завтра вся школа обговорюватиме те, як я Баринова на побачення в любовному листуванні зазиваю. 

— Серебрякова, що там у вас відбувається? — обурюється Віктор. 

Мабуть, ми перервали його промову шумом. Відчуваю укол провини. 

— Вибачте, — прикушую губу і вирішую поводитись так, ніби взагалі тут не присутня. 

Права була Світлана – Барінов огидно впливає на людей. Загалом нічого спілкуюся з ним, а вже скільки незграбних ситуацій встигло відбутися. 

Не встигаю досить подумки дорікати собі, як життя підносить ще один несподіваний поворот. Такий, що в мене щелепа відвисає і повернути її у вихідне положення не вдається. 

Після короткого стукоту до кабінету заходить незадоволена директорка. 

— Вікторе Михайловичу, — серйозним тоном заявляє вона. — У вас тут учениця трохи спізнилася. Мабуть, за одинадцять років не змогла запам'ятати, в якому боці знаходиться дванадцятий кабінет. Нехай сяде і продовжуйте урок. 

— Так, звичайно, — погоджується Віктор. 

— Проходь, — директорка палить не задоволеним поглядом новоприбулу. 

Мою Свєтку, чорт забирай. 

Вона з винноватою усмішкою заскакує до кабінету, і я розумію, що мій сьогоднішній план провалений. Остаточно і безповоротно.