Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

мій — це ти! Лиш тобі догоджаю, стороже-лежню:

   Щоб спопелити мене — блискавка в тебе в руках.

Глянь, а щоб глянути міг, відсунь же засув той клятий:

   Бач, уже мокрий поріг — так я наплакався тут!

Не пам’ятаєш, як, голий, чекаючи різки, тремтів ти, —

[20]   Я ж твою паню просив, щоб не карала тебе.

Так-ото сплачують борг?.. Така-то за послугу вдячність?

   На щиросердне добро не відгукнутись добром?

Не залишайсь у боргу! А вдячному — й дяка жадана;

   Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!

Засув одсунь!.. Той ланцюг з себе скинути я тобі зичу,

   Й щоб не як раб увесь час воду невольничу пив.

Ти ж, до прохань глухий, ти сам, як той засув, — з заліза!..

   Двері німують важкі, мовби їх зціпив мороз.

Брами, засуви ті — рятунок містам, що в облозі,

[30]   А коли мир довкруги, хто тобі збройно грозить?

Як би ти ворога стрів, коли так зустрічаєш коханця?..

   Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!

Не з вояками сюди, не оружно стою на порозі —

   Сам я, а втім, і не сам: гнівний Амур при мені.

Й навіть коли б я хотів, мені його вже не позбутись, —

   Легше б із тілом своїм я розпрощатися міг.

Отже, зі мною Амур, зі мною віночок, що з вогких

   Кучерів зсунувсь, а ще — лагідний Вакх у душі.

Хто ж би то зброї тієї лякавсь, не йшов їй назустріч?

[40]   Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!

Мов і не чуєш… Чи сон (сконав би ти в ньому!) розносить,

   Слух оминаючи твій, з вітром коханця слова?

А пам’ятаєш, колись, як я прокрадався повз тебе,

   Ти не дрімав, хоч зірки північ вістили глуху.

Може, й не сам, а при любці своїй цю ніч ти проводиш, —

   От і зрівняймо тепер — долю твою і мою!..

Щастя таке б мені — й ланцюгом тим не погордив би.

   Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!

Що це, причулось мені?.. Чи двері таки зарипіли?..

[50]   Скреготом засув мені знак довгожданий подав?

Ні… То вітру порив налетів зненацька на двері!..

   Горе! Надії мої з вітром розвіялись ген!

Чи пам’ятаєш, Борею, як ти викрадав Орітію{18}? —

   Вдар у ті двері глухі й нині потужним крилом!

Тиша окутала Рим… У росяних намистинках

   Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!

А не відсунеш — залізом, вогнем (зі мною — мій факел)

   Двері долатиму ті — горді, глухі до благань!

Ніч, і Вакх, і Амур терпеливості геть не навчають:

[60]   Цноті — ніч кладе край; страхові — Вакх і Амур.

Все перепробував я, але ти од дверей тих глухіший:

   Як не просив, не грозив — наче горохом об мур.

Ні, не прекрасної жінки поріг тобі сторожити б,

   А при в’язничних тобі дверях недремно стоять!

Ось уже росяну вісь поквапно жене Світлоносець{19},

   Ось уже півень озвавсь — бідним до праці пора.

Вже я тебе із хмурного чола знімаю, віночку, —

   Біля жорстоких дверей аж до світанку лежи!

Тут і помітить тебе, на поріг уранці ступивши,

[70]   Владарка; як я страждав — будеш їй свідком німим.

Ну, будь здоров, охоронче! Тобі таких мук би, неробо,

   Що до коханої в дім не пропустив. Будь здоров!

Будьте здорові й ви, дубові одвірки, пороги

   Й двері, що з нелюдом тим — вартівником — заодно!

7

Поки пригаснув мій шал, якщо направду ти друг мій, —

   Руки в заліза мені (так їм і треба!) закуй!

Бо в тому шалі, сліпець, на кохану я замахнувся —

   Сльози, покривджена, ллє.. От божевільна рука!..

Міг я тоді й на батьків найдорожчих зняти правицю,

   Наче дикун, кулаком міг погрозити й богам.

Що ж? Чи Аянт{20}, що в руці мав щита із семи шарів шкіри,

   На пасовищі з мечем, буйний, не впав на овець?

Чи нещасливий Орест{21}, що за батька на матері мстився,

[10]   Зброю звести не посмів проти підземних богинь?

Я ж — коханій своїй скуйовдив зачіску гарну —

   Личила навіть така, навіть скуйовджена, їй,

Кралі над краль!.. Такою, скажу, дичину гнала луком

   Діва, Схенея дочка, серед менальських яруг;

Сльози й критянка лила, коли Нот{22} вітрило Тесея

   Гнав усе далі, а з ним — ті обіцянки пусті.

Так і Кассандра{23}, — хай і стрічки священні в волосі, —

   Впала, Мінерво, колись перед твоїм вівтарем.

Хто тут «Безумче!» не скаже мені, хто — «Варваре лютий!»

[20]   Лиш не вона: їй вуста острах раптовий скував.

Тільки обличчям німим, без слів, мені докоряла,

   Втім, її сльози без слів винесли вирок мені.

Краще були б од рамен мені руки повідпадали,

   Краще б я втратити мав добру частину себе!

Сам проти себе я силу свою спрямував, божевільний, —

   Не вгамувавши її, кари таки заслужив!

Знати не хочу я вас, прислужники злочину, вбивства,

   Руки! У пута мерщій! Пута вготовлено вам!

От якби я з-між квіритів когось непримітного вдарив,

[30]   То поплатився б, а тут — кривда владáрці моїй!

Приклад зухвальства подав нам Тідід{24}: завдав він богині

   Першим удар; нині — я злочин його повторив.

Меншим злочинцем, одначе, був той: на ворога йшов-бо,

   Я ж присягавсь їй: «Люблю», я ж їй і болю завдав.

От і готуй переможну ходу, звитяжним вінчайся

   Лавром і жертву складай Батькові вишніх богів{25}!

Хай стоголоса юрба,