Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

на що сподіваюсь,

   Годі сказати, але — дещо раніше приходь!

А як приляже й він — побіч нього, ласкава, цнотлива,

   Ляж собі й ти, а мене… ніжкою потай торкайсь.

Зиркай на мене, вловлюй знаки, читай із обличчя,

   Натяк помітиш тонкий — натяком відповідай.

Порухом брів поведу найсердечнішу мову з тобою,

[20]   Пальці промовлять; вином — слово черкну на столі.

Наша грайлива любов спливе тобі раптом на думку —

   Тут же рум’янця свого пальцем великим торкнись.

А пригадаєш таке, за що мовчки б мені докоряла, —

   Пальцями знизу візьмись легко за вушко своє.

Будуть, мій світе, тобі до душі і слова мої, й дії, —

   Перстень на пальці крути — я зрозумію той знак.

Як вівтаря — так торкнися стола, коли мужеві хочеш, —

   Він заслужив на таке! — всяких назичити бід.

Що намішав він тобі — хай сам, порадь йому, вип’є,

[30]   Нишком прислузі кивни, що ти бажала б сама.

Келих, надпивши, пустиш по колу — перехоплю я

   І пригублю саме там, де ще тепло твоїх уст.

А подасть муж тобі те, що сам спочатку надкусить,

   Наїдок той відхили — він не для губок твоїх.

Не дозволяй, щоб твою обвивав він шию руками,

   Й ти до нечулих його не прихиляйся грудей.

Пальцем пуп’янків-перс не дозволь йому і торкнутись,

   А про цілунки палкі — то й говорити дарма!

Як поцілуєш його — при всіх у коханні зізнаюсь:

[40]   «Мій поцілунок!» — гукну, — й підуть у хід кулаки.

Все це принаймні спостережу. Та ще ж є накидка…

   Що приховає вона?.. Страх огортає сліпий!

Не притуляй же стегно до стегна, а литку — до литки,

   Ногу струнку від його, грубої, одаль тримай.

Не врахувати страхів, бо й пустот моїх не врахувати,

   Сам собі приклад подав — сам і страждаю тепер!

З любкою в нетерпеливій жазі своє діло солодке

[50]   Ми під полою, було, вправно вели до кінця.

З іншим того не роби! А щоб і підозри не мав я —

   Краще накидку одкинь, що потаємне скрива.

Мужа до чарки схиляй раз од разу (але без цілунків!),

   І, поки питиме він, чистого все підливай.

А як догодить собі, у вино як порине, в дрімоту, —

   Чим нам зайнятись тоді, місце підкаже й пора.

Станеш, додому готова вже йти, то й ми — за тобою,

   Тільки не збоку іди — будь у самій гущині.

Знайдеш мене в тій юрбі, а ні — знайду тебе сам я, —

   Тут уже ґав не лови — сміло торкайся мене!

Ну, але що з тих порад? Вони — на якусь там годинку!

[60]   Ніч завітає-таки — й любощам нашим кінець!

На усю нічку замкне її муж, а я зі сльозами

   Лиш до жорстоких дверей милу свою проведу.

Буде цілунки зривать з її вуст, і не тільки цілунки!..

   Що даєш нишком мені — муж своїм правом бере.

Лиш неохоче давай (це ти можеш!), немовби з принуки,

   Ласку без ласки зроби, а без любові — любов!

Тож, коли просьба моя має силу, — нехай не відчує

   Втіхи ні він уночі, ні — що й казати вже! — ти.

Та хай там як уже буде вночі, а ти мені вранці

[70]   Впевнено, твердо скажи, що не кохала його.

5

{15}

Спека була. Серединну вже день завершив годину.

   Геть розморило й мене — я на постелі приліг.

Крізь половинку віконниці, що притулялась нещільно,

   Світло цідилось лишень, мов у гайку між гіллям.

Сутінь такою бува, як її ще підсвічує сонце,

   Й досвіток, що на межі: вже він не ніч, ще не день.

Світло неясне таке, напівтінь, соромливим на руку:

   Милого захистку тут цнота шукає тремка.

Бачу, Корінна ввійшла… Розпущена туніка вільно,

[10]   Вільно й волосся витке наче спливало з рамен.

Так-от у спальний покій, було, входила Семіраміда{16},

   Так — і Лаїда{17}, що в ній стільки кохалось мужів.

Туніку з неї я зняв, хоч, прозора, й не заважала, —

   Все ж, аби зняти її, трохи таки поборовсь,

Трохи, бо в тій боротьбі лиш я жадав перемоги,

   Хто на поразку пристав — легко долати таких.

От і постала вона, вже оголена, переді мною —

   Мов бездоганна різьба — жодної вади ніде.

Бачив усе я, торкавсь усього — і плечі, й рамена,

[20]   Й перса пружні, що, здалось, так і тяглись до долонь.

Як же полого од них, високих, живіт округлявся!

   Як понад стегна гладкі плавно підносився стан!

Та хіба все опишу?.. А все було захвату гідне!

   От я її й пригорнув, голу, до тіла свого.

Інше — знатиме всяк… Спітнілі, поснули ми побіч.

   Тільки б частіше мене полудень тішив такий!

6

Стороже, що до дверей ланцюгом ганебно прип’ятий!

   Засув відсунь, одхили двері ті кляті, прошу —

Це ж бо дрібниця така — лишень одхили, а я нишком,

   Лиш одхили їх, кажу, — якось проскочу бочком.

Гарно до того довга любов мене достосувала:

   Звівся на скіпочку я — вже не людина, а тінь.

Як обійти охорону тихцем — любов напоумить

   І на безпечні стежки стопи скерує мої.

Ночі, було, я лякавсь: безтілесні снували примари,

[10]   Хто в темноту ступав крок — мав за сміливця його.

Та засміявсь Купідон, а з ним — його матінка ніжна:

   «Буде, — додав жартома, — й з тебе сміливець такий!»

Тут мене й стріла любов — не боюсь ані тіней крилатих,

   Ні навперейми вночі хижо простягнених рук.

Страх