Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

   «Зараз, поете, — сказав, — тему тобі підкажу!»

Лишенько! Стріли того хлопчака влучали несхибно:

   Весь я — мов у вогні; в грудях — волóдар Амур.

Що ж, п’ятистопний вірш хай іде собі за шестистопним!

   Війни і вірш бойовий — вам «Прощавайте!» кажу.

Росяним миртом{5}, Музо, вінчай золотисте волосся —

[30]   Стоп одинадцять лише буде в двовіршах моїх!

2

Що то за диво, що й пóстіль мені видається твердою,

   Й ковдра сповзає чомусь — вічно вона на землі?

Й сон мене геть не бере, як довго б ніч не тривала, —

   Так я, бува, накручусь, аж усі кості болять.

Чи не любов то якась?.. Та її, беручку, б упізнав я.

   А чи тим разом вона потай діймає мене?

Так воно й є: у груди впились нагострені стріли —

   Правом сильнішого там загосподаривсь Амур.

Здатись чи бій повести, раптовий роздмухати пломінь?..

[10]   Здамся! Легкий той вантаж, що не намулює пліч!

Палахкотить смолоскип, я зауважив, коли ним махати,

   А даси спокій йому — то пригасає вогонь.

Більше шмагають биків молодих, що ярма скидають,

   Аніж навиклих уже плуга важкого тягти.

Гостре вудило на те, щоби слухався кінь норовистий;

   В бій поривається сам — зайва гнуздечка тоді.

Дужче й гостріше Амур діймає вогнем непокірних,

   Ніж неремстивих, котрі владу його визнають.

Сам, Купідоне, скажу: я — чергова, нова твоя здобич,

[20]   Я переможений, я — руки до тебе простяг.

Нащо нам воювать? Я миру, прощення благаю, —

   Збройний, похвалишся тим, що безоружного вклав?

Мирт у волосся вплети, голубів запряжи материнських,

   Ну, а сам вітчим{6} тобі повіз належний подасть.

Станеш на повозі тім, у тріумфі, й під оклики люду

   Будеш уміло прудким летом птахів керувать.

І юнаків, що в полон ти узяв, і дівчат полонених

   Юрмами вслід поведуть — матимеш славний тріумф!

Сам я, остання здобич твоя, уражений щойно,

[30]   Твій полоняник сумний, в серці стрілу понесу.

Далі — Розсудливість, руки за спиною, в путах, вестимуть,

   І Соромливість, і всіх, хто на Амура повстав.

Перед тобою тремтітиме всяк; простягаючи руки, —

   «Славен будь!» — славнем тебе славити буде народ.

Зваби з тобою, Нестяма і Блуд, супутники, йтимуть, —

   Де б ти не був, а вони — довкола тебе гуртом.

Ти із загоном таким — людей і безсмертних долаєш,

   Сам ти, без почту того, — начеб оголеним став.

Матір{7} з Олімпа висот, звитяжній ході твоїй рада,

[40]   Сиплячи ружі до ніг, буде плескати тобі.

У самоцвітах увесь — самоцвіти на крильцях, в волоссі,

   Повозом ти золотим, сам золотий, полетиш.

Навіть тоді (чи не знаю тебе?) багатьох ти обпалиш,

   Навіть тоді, мимохідь, ран завдаси багатьом.

Хоч і хотів би, не втримаєш стріл: полинуть, летючі,

   Шкодить не тільки вогонь — подих близького вогню.

Був таким Вакх, покоритель земель, прилеглих до Ганга:

   Ти — голубами, а той — запрягом тигрів пишавсь.

Раз удостоївсь і я у священному бути тріумфі,

[50]   То не втрачай у мені частки набутку свого!

На свого родича{8} Цезаря глянь, на звитяжне оружжя:

   Тих, кого ним подолав, — ним же він і береже.

3

Слушно прошу: хай мене любить та, яка вполювала,

   Чи нехай змусить мене, здобич, — її щоб любив.

Ой, щось я високо взяв!.. Аби лиш давалась любити!

   Хай Кітерея{9} сама вчує слова тих благань!

Не відкидай же того, хто служитиме вік тобі вірно,

   Хто обіцяє тобі щиру, сердечну любов!

Не вирізняє мене прославлених предків імення:

   Рід мій од вершника{10} йде, не од високих вельмож.

Поле моє щоб зорать, не треба плугів незчисленних,

[10]   Витрати скромні в обох — матері й батька мого.

Феб зате й дев’ять супутниць його, й виноградарів батько{11} —

   Захист мій, з ними й Амур, він тобі й вибрав мене;

Й вірність несхитна моя, життя, від переступу вільне,

   Щирість, рум’янець лиця, — сором’язливості знак.

Тож і не пурхаю, як той ласун, із квітки на квітку, —

   Тільки про тебе, повір, буде турбота моя.

Тільки з тобою б мені, скільки Парки літ наснували,

   Жити й під тихий твій плач, сум твій умерти б мені.

Будь же взірцем, щасливим взірцем пісень моїх — буду

[20]   В пісні щоденній моїй гідний такого взірця!

Вславила пісня Іó{12}, що рогів налякалась; так само —

   Й ту, яку звабив, було, в образі лебедя, бог.

Й ту, яка морем пливла на бикові (оманливий образ!),

   З остраху в ніжній руці вигнутий стиснувши ріг.

Так уславлятиме й нас моя пісня по всьому світу,

   Будуть повік, щось одне, — ймення твоє і моє.

4

Буде й твій чоловік із нами на тій же гостині…

   Хай би в останній вже раз він за столом тим приліг!

Отже, тільки як гість поглядатиму я на кохану?

   Іншому радість така — бути так близько при ній?

Іншого, тулячись тілом усім, ти пестити будеш?

   Інший, коли закортить, шию обніме твою?

Ти не дивуй, що двовидих мужів{13} за вином спонукала

   Битись Атрака дочка{14} — краля ж була серед краль!

Я, хоча ліс — не мій дім, хоч я — не півкінь-півлюдина,

[10]   Все ж не вгамую руки — якось торкнуся тебе!

Слухай, як нині бути тобі, поради ж тієї

   Хай не розносять вітри — Евр чи поривистий Нот.

Отже, раніше від мужа приходь —