Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

біжучи при твоїй колісниці,

   Славить за мужність тебе: гору над жінкою взяв!

Хай твоя жертва сумна йде попереду, простоволоса,

[40]   З остраху личко бліде, а на блідоті тій — кров.

Краще б од губ моїх губки її синцями взялися,

   Краще б мій зуб жартома знак їй на шиї лишив!

Врешті, якщо я кипів, як скипає потік каламутний,

   І поривався, сліпець, тільки за гнівом сліпим, —

Чи лиш прикрикнуть не міг, — вона ж і так сторопіла, —

   Замість грозитися їй, наче метати громи?

Й туніку врешті на ній (не подвиг і це!) розірвати

   Лиш до середини б міг — далі б і пояс не дав.

Я ж (дикун дикуном!) над чолом за волосся вхопивши,

[50]   Слід свого нігтя лишив на її ніжній щоці.

Мов заніміла вона. На обличчі — ані кровинки,

   Камінь пароських верхів{26} білим таким не бува.

Я спостеріг, як нещасна тремтіла всім своїм тілом, —

   Так на тополю тремку вітер не раз налетить.

Так під Зефіром легким здригається очеретина,

   Так, коли з півдня війне, збрижиться тиха вода.

Далі їй стриматись годі було — пролилася сльозами,

   Так із-під талих снігів струмінь живий забринить.

Ось і відчув я тоді весь тягар свого дикого вчинку,

[60]   Сльози ронила вона, я — наче кров’ю спливав.

Тричі їй впасти до ніг (ану ж простить) поривався —

   Тричі сахалась моїх, і недаремно, долонь.

Ти ж у відплату, прошу (відплата — біль полікує),

   Щоки й мені порани нігтиком гострим своїм!

І не жалій ні очей, ні волосся мого, а що слабші

   Руки твої — не біда: гнів тобі сили додасть.

А щоб не муляв очей мого вчинку доказ ганебний, —

   Знову, як гарне було, гарно волосся вклади!

8

Є така… Хто б то про звідницю ту дізнатись хотів би, —

   Слухайте! Є тут така, сива, — Діпсадою звуть{27}.

І недарма: не доводилось їй ще ні разу тверезій

   Матір Мемнона{28} стрічать, що на ясних рисаках.

Магів науку збагнувши до дна й заклинання еейські{29},

   Може до першоджерел ріки вернути прудкі.

Знає, чим сильна трава, чим — нитка на веретені,

   Чим — від гарячих кобил хіттю насичений слиз.

Варто намислити їй — вповивається хмарами небо,

[10]   Варто намислити їй — сонце виблискує знов.

Бачив я: в небі зірки (повірите?) кров’ю спливали,

   Бачив я: кров’ю взялось Люни сріблясте лице.

У темноті, так гадаю, вона шугає між тіней,

   Пір’ям — птаха нічна — тіло прибравши старе.

Так я гадаю, та й чутка така, що мовби подвійні

   В неї зіниці, а в них — хижий подвійний огонь.

Може дідів вона й прадідів теж із могил викликати,

   Може химерами слів твердь розбивати земну.

Й це ще не все: завзялась на шлюби вона доброчесні —

[20]   А красномовності тут, пакісній, не позичать!

Випадок свідком зробив і мене: через двері подвійні

   Я ненароком почув, як вона мову вела:

«Вчора щасливець один закохавсь, моя радосте, в тебе —

   Ні на хвилину, кажу, з тебе не зводив очей.

Це ж і не диво: вродою ти не уступиш ні óдній,

   От лише вроді — гай-гай! — рівний потрібен убір!

Хочу, щоб щастя твоє було твоїй вроді до пари:

   Будеш багатою ти — вбогість мені не страшна.

Вадила досі тобі неприязна Марсова зірка,

[30]   Марс відійшов, а тому — вже під Венерою ти.

Щастя одразу ж чекай: поглянь, багатий коханець

   Прагне тебе, й чого брак — рад він те дати тобі.

Він ще й з обличчя рівня тобі; якщо б купувати

   Не намірявся тебе — варто б самого купить».

Та зарум’янилась. Гарний той стид (рум’яне — по білім) —

   Вдаваний; справжній, однак, часто на шкоду іде.

«Очка потупивши, ти не дармуй — розмірковуй при тому,

   Скільки б міг дати тобі кожен з свого гаманця.

Може, за Тація{30} ще, сабінянка й не помишляла,

[40]   Строга жона, щоб її потай кохав не один.

Нині — десь в інших краях до зброї Марс закликає,

   В нас, містом сина{31} свого, — мати Венера рядить.

Бавляться — гарні; цнотлива — це та, яку й не просили,

   Тож, коли ти не з тупих, — мужа вистежуй сама!

Спершу — зморшки розгладь, чоло гладеньким хай буде:

   Через ті зморшки, бува, діло все йде шкереберть.

Луком своїх женихів Пенелопа на міць вивіряла —

   Хто на що здатний, а лук — з рога твердого, зауваж.

Неспостережно спливає-летить баламутка-година,

[50]   Рік поспішає, стрімкий, коней пустивши учвал.

Мідь у роботі блищить, убір — на те, щоб носити,

   Дім, де ніхто не живе, в плісняві скніє гидкій.

Врода, якщо не пасе її хтось, — старіється, в’яне,

   Мало їй лиш одного, мало їй двох, щоб цвіла!

З повного вхопиш собі — то певніше й заздрості менше;

   Вовк бере здобич собі серед численних овець.

Ну а поет твій, крім віршів нових, тебе чим обдарує?

   А залицяльник-багач — той не скупий на дари.

Сам бог співців{32}, у плащі золотім, б’є у струни співзвучні

[60]   Ліри, й та ліра його — золотом сяє уся.

Щедрого, любко, вважай, обдарованішим від Гомера,

    Бо дарувати, повір, — теж неабиякий дар.

Також не гребуй і тим, хто за гроші придбав собі волю:

   Крейдою знак{33} на нозі — це не така вже ганьба.

Та не зловись на зображення предків закопчені, з воску, —

   Прадідів славних собі, вбогий коханцю, бери!

Вже коли красень такий, то нічка — без подарунку?..

   Бідний?.. До друга свого хай по