Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

підмогу спішить!

Не набивай лиш ціни, поки сіті іще напинаєш:

[70]   Може втекти дичина; зловиш — тоді вже гнуздай!

Варто вдавати жагу: хай вірить, що гинеш без нього,

   Тільки гляди, щоб любов не без віддяки була.

Рідко годися на ніч: „Голова болить“, — можна збрехати,

   Можна й Ісіду згадать — лиш би відмовка була.

Іноді все ж допускай, щоб чекання звичним не стало,

   Щоб від постійного „ні“ не охолола любов.

Двері — глухі до благань, для дарів — хай будуть гостинні,

   Хто вже з тобою, нехай чує суперника плач.

Скривдила — гнівайсь на нього сама, мовби ти була в кривді:

[80]   Кривдою — кривду його, губки надувши, розвій.

От тільки гніву свого на довго ти не розтягуй:

   Довго триватиме він — може в злобý перейти.

Ще ж, коли треба, очка сльозу хай уміють пускати,

   І неабияк, а так — щічки щоб мокрі були.

А баламутиш когось — ламати присягу не бійся:

   З волі Венери — й боги будуть глухими до скарг.

Хитру служницю й раба ти маєш привчити до того,

   Аби шептали йому, що тобі краще купить.

Дещо й для себе хай просять вони: з багатьох по крихтині —

[90]   Й так, до зернини зерно, — з часом постане гора.

Мати, сестра, годувальниця хай оббирають коханця:

   Більше тягтиметься рук — швидше горі тій рости.

А як не зможеш уже в інший спосіб дарів вимагати, —

   Чимось смачним нагадай про уродини свої.

Дбай, щоб кохав, але не дрімав — суперник хай буде:

   Без суперечок любов палу не має свого.

В спальні — хай іншого бачить сліди, куди лиш не гляне,

   Як і на шийці твоїй — від поцілунків палких;

Ще ж, особливо, — від інших дари. А ти їх не маєш? —

[100]   То на дорозі Святій{34} можеш придбати будь-що.

Виманиш вдосталь — скажи, щоб геть усього не збувався.

   Дещо — позич, та не з тим, щоб віддавати колись.

Наміри — в мові солодкій ховай, лестú, щоб нашкодить:

   Меду солодкість, бува, вбивчу отруту таїть.

Матимеш те на умі, чим, бувала, з тобою ділюся,

   Й тих настанов, що даю, з вітром не пустиш, то, вір, —

Поки життя, будеш вдячна мені, а вмру — побажаєш,

   Щоб не гнітила земля тлінного праху мого».

Ще щось казала, та тут мене зрадила тінь моя власна, —

[110]   Так і свербіла рука — ледь я не вирвав старій

Пасем рідкої її сивини і понабрякалих

   Від перепою очей, ледь не подряпав їй лиць.

Хай же боги тобі старість пошлють неприхисну, убогу,

   Шереги зим і жагу, що й не вгасити нічим!

9

{35}

Кожен коханець — вояк, табори свої є в Купідона.

   Аттіку{36}, друже, повір: кожен коханець — вояк.

Вік, що годиться війні, Венері — також годиться:

   Гидко старому йти в бій, гидко — й кохати йому.

Духу, завзяття того, що од воїна жде полководець, —

   Дівчина — юна краса — жде од коханця свого.

Сон — в обох сторожкий; на землі спочивають обоє,

   Двері коханки один, другий — вождя сторожить.

Доля вояцька — далекі шляхи; відішли кудись милу —

[10]   Вслід і коханець іти хоч на край світу готов.

Гори постануть — долатиме їх, долатиме й ріки,

   Ширші удвічі від злив, стопче й замети сніжні.

Морем пливти — відмовки в хмурних не шукатиме Еврах,

   Чи у зірок: ось, мовляв, бурі віщують вони.

Хто, крім коханця, крім вояка, просто неба терпів би

   Ночі холодні, а ще — зливні, зі снігом, дощі?

Шлють вояка, щоб розвідати все, у табір ворожий,

   Ворог — суперник — не дасть ока й коханцю зімкнуть.

Той облягає міста, цей — любки своєї пороги,

[20]   Брами виломлює той, двері зачинені — цей.

На ворогів, що поринули в сон, не раз нападали —

   І безоружних юрбу збройна вкладала рука.

Так от упали жахні й фракійського Реса{37} загони,

   Кинуть господаря вам, коні баскі, довелось!

Часто й закоханий жде: лиш засне чоловік його любки —

   Зброю пускає свою, поки хропе той, у хід.

Пильний загін обійти сторожів і дозорців — то справа

   І вояка, і твоя, бідний коханцю, також.

Марс ненадійний, Венера — хистка: подоланий — знову

[30]   В лавах, а падає той, хто, наче скеля, стояв.

От і стверджуй тепер, що любов — заняття лінивих:

   Ні! Винахідливість тут ціниться теж над усе!

До Брісеїди велет Ахілл приохотивсь, до бранки, —

   Ворога, Трої сини, поки нагода, січіть!

Гектор до бою рушав із обіймів жони, Андромахи,

   З рук Андромахи він брав сяючий міддю шолом.

Вождь над вождями Атрід, побачивши буйноволосу

   Віщу Пріама дочку{38}, мов остовпілий стояв.

Ба, навіть Марс упіймавсь{39} у хитро сковані сіті —

[40]   В цілому небі про це довго шептались усі.

Я ото геть збайдужів: для дозвілля народжений, видно,

   В тіні, на ложі м’якім духом поникнув, розм’як.

Та закохався — і глянь: увесь я в турботі про милу,

   Й знову у таборі я, знову — Венері служу.

Знову я, бач, бойовий: поєдинки нічні затіваю…

   Хочеш прогнати нудьгу? Рада моя: полюби!

10

Рівною тій, що фрігійським судном пливла від Еврота{40},

   В лютій зіткнувши війні двох своїх чоловіків,

Рівною Леді, з якою, було, приховавшись під білим

   Пір’ям, коханець-хитрун в образі птаха зійшовсь,

Рівною теж Амімоні{41}, що з дзбаном, який їй волосся

   Взяте у вузол тиснув, полем безводним ішла, —