Марк Лівін - Сторітелінг для очей, вух і серця

на сайт — про людей і для людей. Це важливо пам’ятати, якщо плануєте стати сторітелером.

Ось як з історіями працюють майстри

Сторітелінг став популярним форматом написання нонфікшн-літератури. Автори — імовірно, для ближчого зв’язку зі своїми читачами — не соромляться розповідати історії з власного життя, а також наводити приклади, з якими самі стикалися. Скажімо, у бестселері «Зброя, мікроби і сталь» Джаред Даймонд, щоб розповісти історію про витоки нерівностей між різними народами, за основу бере ось таку історію (цитую вибірково):

У липні 1972 року я прогулювався пляжем тропічного острова Нова Ґвінея, на якому як біолог вивчав еволюцію птахів. На той момент мені вже доводилося чути про визначного місцевого політика на ім’я Ялі, який у цей час відвідував округ, де перебував я. Зовсім випадково Ялі та я прогулювалися в одному напрямку того самого дня і він наздогнав мене. Десь годину ми йшли поруч і весь час розмовляли...

Розмова плинула по-дружньому попри напругу між двома суспільствами, які я та Ялі представляли. Два сторіччя тому всі новоґвінейці продовжували жити в «кам’яній добі». Потім прибули білі, накинули централізовану владу та привезли з собою матеріальні блага, цінність яких новоґвінейці одразу збагнули: від сталевих сокир, сірників і ліків до одягу, напоїв і парасольок. На Новій Ґвінеї ці всі речі сукупно називаються терміном «карґо». Багато цих колоністів відверто зневажали місцевих як «примітивний народ».

Мабуть, усі ці речі непокоїли душу Ялі, коли він після ще одного проникливого зирку своїх блискучих очей зненацька запитав мене: «Як так сталося, що ви, білі люди, створили так багато карґо та привезли його в Нову Ґвінею, а ми, чорні люди, маємо так мало власного карґо?». Це було просте питання, яке копнуло у саму суть життя — життя-як-його-пережив-Ялі{27}.

Відповідь на питання Ялі далі розгортається на п’ятиста сторінках, де автор часто апелює до власного досвіду. Такі історії викликають більше довіри, у них простіше впізнавати себе.

Ще один визнаний сучасний інтелектуал Джордан Пітерсон усю свою книжку «12 правил життя» побудував на цьому форматі. Спочатку він говорить нам якусь узагальнену думку, а тоді ілюструє її власним прикладом (їх кілька сотень у тексті). Замість того щоб читати людям мораль, він дає ситуації, з яких читач може сам зробити висновок. Наприклад, ось історія про брехню:

Це розповідь про маленького хлопчика Біллі Біксбі, який одного ранку бачить на своєму ліжку дракона. Він не більший за домашнього кота і дуже дружній. Хлопчик розповідає матері про це, але та каже, що немає ніякого дракона. А дракон росте. Він з’їдає всі млинці Біллі. Незабаром він стає розміром з будинок. Мама намагається попилососити, але їй доводиться заходити та виходити з дому через вікна, бо дракон тепер скрізь.

Потім дракон тікає разом з будинком. Тато Біллі приходить з роботи, а на тому місці, де стояв їхній дім, немає нічого. Поштар розповідає йому, що сталося. Тато Біллі женеться за драконом, вилазить йому на голову і повертається до дружини та сина. Мама досі наполягає, що дракона не існує, але Біллі, якому це вже набридло, каже: «Дракон існує, мамо». І той миттєво починає зменшуватись. Незабаром він знову стає завбільшки з кота. Усі погоджуються, що дракони такого розміру: 1) існують; 2) і вони набагато кращі, ніж гігантські. Мама, яка неохоче, та все ж відкрила очі, питає, чому дракон так виріс. Біллі тихо відповідає: «Можливо, він хотів, щоб його помітили»{28}.

Сила цього прикладу в тому, що кожен по-різному сприйме цю історію. Для мене ця історія про брехню. Для когось — про сімейні цінності й уміння говорити. Для іншого — про образи й дрібні кпини. Хтось ще побачить там важливість робити припущення, а не стверджувати, адже герой вживає слово «можливо». А якась людина взагалі не вважатиме це історією («Омг, це так попсово»). Кожен у цьому прикладі може побачити щось своє, залежно від того, з яких картинок складається його життя[11].

Крім того, сторітелінг активно використовується у викладанні та вивченні іноземних мов. До прикладу, слово «watermelon» ми краще запам’ятаємо, якщо побачимо його зображення. Ще краще, якщо цей кавун буде лопати якийсь малий. Або замість малого лежатиме товстенький кіт, якого хочеться взяти на руки. Мовляв, він переїв кавуна. Адже це для нас уже не просто якась ягода, а ціла історія, що викликає приємні емоції.

Гори і глибини

У своєму найпростішому визначенні «сторітелінг» — це передача інформації за допомогою картинки. Логіка побудови така: спочатку ми узагальнюємо для себе те, що хочемо сказати, наприклад: «щастя — свідомий вибір» (знаю, на цьому моменті у вас, мабуть, сіпнулося око через банальність тези — її просто часто використовують без належної аргументації, тому вона знецінилася).

А тоді до цього твердження знаходимо факт-картинку, яка підкріплює нашу думку.

Наприклад:

Поки чоловік крутить педалі на велотренажері, інфрачервоні сенсори стежать за кровообігом у його мозку. Якихось 15 хвилин їзди достатньо, щоб підвищити рівень серотоніну, який відповідає за силу волі, мотивацію та настрій{29}.

Отже, ми бачимо перед очима трохи спітнілого чоловіка, мабуть, у навушниках, можливо, з рушником на шиї, який крутить педалі, глибоко дихаючи. Його обличчя випромінює щастя. З цього ми можемо зробити висновок, що спорт — це щастя, і нам потрібно свідомо його обирати, коли почуваємося погано[12]. У цьому конкретному випадку формула історії така:

теза + приклад.

Ідея про те, що людям потрібна не просто інформація, а її точна картинка, належить австро-англійському філософу Людвігу Вітґенштайну. У книжці «Логіко-філософський трактат» 1921 року він ставить, здавалося би, просте запитання: як людям удається обмінюватися між собою ідеями?{30}

Під час дослідження він зрозумів, що слова відтворюють у нашій голові картинки об’єктів реальності, які складаються з фактів. Наприклад, коли я кажу «карпатський ліс», кожен подумки малює різні скетчі: у когось виникає образ соснового лісу, що парує після дощу; хтось бачить лише силует гори десь біля Яремча, ну і так далі залежно від отриманого досвіду. Що з більшої кількості фактів складається наше зображення, то простішим і зрозумілішим воно буде для інших людей.

Базовим критерієм історії також є глибина, як тези (думки), так і прикладів (фактів). Зовсім поверхові тексти збиратимуть відповідну аудиторію чи не збиратимуть