Марк Лівін - Сторітелінг для очей, вух і серця

Це зустріч із реальністю, там і совість, і творча інтуїція, і просто життєва сила, якийсь нерв безсвідомого. Мені здається, саме це відчуття і є причиною головного болю письменника. Воно постійно каже тобі: «неправильно, неправильно, неправильно». Суворий учитель, але в якийсь момент починаєш дослухатися до нього.

Також для мене важливий гумор. Я пережив період серйозних настроїв у своїй літературі. Хоча при цьому все одно продовжував якось жартувати. Зараз закінчую новий роман і розумію, що я писав його в тому самому настрої, що й «Поклоніння ящірці». Я вільно жартую, іноді виходить низький гумор, іноді тонкий. Природність — це важлива частина енергетики історії, без якої вона анемічна й безкровна.

Історії інших людей

Перше, що я чую в історіях інших людей, — це слова. Наскільки ладно чи ні вони викладені? Вони вибудовуються в якийсь стиль? Може, це жаргон? Їх сказала людина з досвідом, яка звикла, що всі її слухають, чи навпаки — манера розповіді невпевнена, бо оповідач не бажає бути в центрі уваги?

Наприклад, моя мама не вміє розповідати анекдотів. Для цього треба берегти інтригу. А в мами та бабусі антианекдототелінг якийсь. Вони не можуть не співчувати своїм героям. Це перетворюється на просякнуту співчуттям доповідь ООН.

Також я помічаю в історіях те, що людину травмувало, іноді навіть занадто. Я схильний відчувати емоції інших людей. Також схильний вважати себе причиною емоцій інших людей — а це вже суто догадка мого розуму. Але ці риси часто беруть мене в полон, і мені з ними зле.

Я часто кудись їжджу і чую різні історії. Це класичний номер, ніби зріз країни. Мені здається, у більшості цих оповідей переважає наратив несправедливості.

Наприклад, чоловік починає розповідати про те, який він успішний був у своїй справі, але потім злий начальник його звільнив чи виробництво закрилося і все — історії кінець. Я завжди чув у цьому не спробу розповісти історію про себе, а все ж таки спробу розповісти історію про те зло, яке спричинилося.

Якості оповідача

Перша якість — це розуміння життя. Звідти береться легкість. Звісно, у шістдесят розуміння буде в сто разів більше, але вже зараз я почуваюся досить упевнено з тими знаннями, які здобув. Це вже не ерудованість, це щось інше. Ти знаєш, як воно буває. Хоча я спілкуюся зі старшими колегами, і вони кажуть, що тільки після сорока почали щось справді розуміти в житті та в письменницькій справі. Усі ці кульбіти долі вже не так сильно дивують.

Друга якість — це близькість до почуттів, яких раніше не розумів. Коли ти підліток, багатьох речей просто не відчуваєш. Можливо, боїшся торкнутися їх, можливо, не знаєш. Доросла людина вже звиклася, що в ній одночасно є різні почуття, вона вже не боїться в них входити, перетворювати їх на матеріал. Але при цьому не втрачати розуму, не зливатися з цим почуттям і розуміти, що тебе може бути значно більше, ніж того, що відчувається в конкретний момент.

Третя якість — це впевненість, що я справді можу розповісти історію. Іноді якісь речі можуть мене ще жахати, але я розумію, що мені просто бракує знання матеріалу. Коли я входжу в нього, вивчаю його, то розумію, що мого життєвого досвіду тепер достатньо, щоб цей матеріал розповісти спокійно, без надриву, без страху. З’являється власний голос. Звісно, ця впевненість стосується обмеженої кількості сфер, і я розумію, що десь поруч є складні наративи. У соціальному, екзистенційному, інтелектуальному, моральному плані. І я розумію, що туди не варто лізти. Можливо, згодом життя мене до них приведе, але краще хай це станеться природно, без фальшу.

У Кастанеди є дивовижний вислів — «магія на кінчиках пальців». Це відчуття, що проявляється в кожному реченні. Завдання автора — не розкрити цю магію, а рухатися вздовж її меж, як рухаєшся вздовж паркану. Мені здається, усі тексти й виникають від спроби описати це відчуття. Для мене воно — квінтесенція життя. Ти весь світ побачив і зібрав у жменю, в один клубочок. Ти з ним маєш дуже особистий зв’язок. Ти точно знаєш, що, крім тебе, ніхто не має цього відчуття, тому що ніхто твого життя не жив. Це твоя пуповина.

Частина друга

У якій ми вчимося бачити й чути історії навколо себе

Що писати

• Чому всі історії про людей?

• Яку роль виконують історії в літературі?

• Що таке сторітелінг?

• З яких компонентів складається історія?

• Чому не всі історії однаково цінні?

• Хто є ворогом історії?

• Чому потрібно писати для конкретних людей?

• Для чого вчитися активно слухати?

• Як працює інсайт і тригер історії?

• Як навчитися працювати «великими вухами»?

Синдром стільця

Коли я був малим, мама розповідала мені (а згодом навіть моїм друзям) казку про стілець, який хитався, тому що столяр зробив йому погані ніжки. Усі через це думали, що зі стільцем щось не так. Йому довелося немало натерпітися через свою особливість, урешті він зламався під вагою дитини, і з нього зробили поличку для книжок і лопатку для пісочниці. Як на мене, це досить моторошна казка, навіть незважаючи на те, що я пропустив у ній чимало деталей.

Я через неї добряче напереживався в дитинстві, вона мені здавалася ледь не фільмом жахів. Лише уявіть — стілець з народження мав порушення, через яке сильно комплексував. Побороти його так і не вдалося, тож зрештою стільця спіткала сумна доля. Наприкінці історії є трохи світла — дитина витирає пил з полиці та кладе туди книжку.

Але якщо мислити прагматично й розібратися — нічого страшного в цій історії немає. Люди давно прийшли до ідеї ресайклінгу і повторно використовують старі предмети або роблять з них щось нове. Отже, стілець зламався, а мудрий тато перетворив його на інші практичні речі.

На цю тему також є відео від бренду IKEA, яке я колись побачив на лекції Анни Лісовської, креативної копірайтерки агенції FEDORIV:

Та, на жаль, раціональність у такому випадку спрацьовує не одразу. Спочатку слухач бачить усі емоційні моменти цієї історії, «переживає» досвід і проектує його на життя. І лише потім через розум може відділити емоції від реальності й розібрати сюжет раціонально. Це головна причина, чому всі історії — навіть якщо ви пишете текст про товар