Марк Лівін - Сторітелінг для очей, вух і серця

своїй двоюрідній сестрі. Їй було десь чотири роки, мені — дев’ять чи десять. Вона час від часу приїжджала в гості. Іноді я розказував вигадані історії, інколи переказував книжки або фільми, часом на свій розсуд. У мене виходила дивна суміш серіалу «Цілком таємно» та книжок Стівена Кінга. У десять років у баняк кладеш усе, що під рукою. Моя історія часто повторювалася, а сестра розказувала різні. Якось вона запропонувала розповідати жахалки, фантастилки та політилки. Останнім часом можна було розповісти щось про чергове засідання Верховної Ради. Навіть ми, діти, дивилися трансляції, тому що іноді можна було побачити, як хтось б’ється.

Сестрині історії були короткі — це її сила. Виходило щось середнє між анекдотом, байкою та історією жахів. Але мене не зовсім влаштовували її розповіді, тому що я не міг погодитися з цією незавершеністю. Чи не найперше, що я зрозумів про історію, було те, що вона повинна мати якусь завершеність, щось повинно статися і все. Але мінус моїх історій (можливо, він і досі зі мною) — це те, що вони завжди були надто довгі. Я хотів розказати про все й одразу.

Значно пізніше до мене прийшло розуміння, що історії глибшають, коли відкриваєш у світі існування зла. Поки людина — суцільне добре, немає потреби бути ще кимось.

Зло вносить розкол у людину, у світ. З’являється потреба його залагодити. Хочеться розповісти історію. Людина тоді глибше все проживає, намагаючись якось виправдати зло через розповідь, чи перемогти його, чи дати йому якесь пояснення — етичне, моральне, естетичне.

Мої історії також почали оживати, коли чимало різних ударів долі та потрясінь вибили з мене ідею, що я класний і світ навколо класний. Ця недосконалість світу пробудила в мені фантазію. Це ще одна важлива здібність. Щоб розповідати історію, потрібно мати якесь бачення, як усе мало би бути.

Пригадую, мене дуже вразила у шкільній програмі поема «Євшан-зілля» Миколи Вороного. Це історія про маленького хлопчика з племені половців. Його викрали, і він зростав серед чужих людей у Києві. Співець, якого відрядив половецький хан, батько хлопця, дав юнакові понюхати євшан-зілля — і через цей запах він пригадав усе своє дитинство. Пригадав степ, у якому було повно цієї трави. Юнак відмовився від поверхневої ідентичності й повернувся до своєї. Ця історія мене глибоко вразила, я відчув, що в мені є пласти, які я забув. Історія — це також спосіб повернутися до себе самого. До того, ким ти можеш бути насправді.

Темрява, що завжди поруч

Перші історії я написав, мабуть, від нестачі близького спілкування з однокласниками. Мені було складно знаходити з ними спільну мову. Я не мав з ким поговорити на теми, які мене цікавили — про динозаврів, інопланетян, таємні цивілізації, щось таке, що змушувало кров закипати. Моя перша записана історія була про драконів. Мене надихнув японський календар фірми Sharp, який рекламував принтери. Там був зображений засніжений замок в Альпах у сонячний морозний ранок. Цей малюнок кинув мене в якийсь естетичний катарсис. Я зрозумів, що хочу описати цей світ. Розповісти, як там прекрасно, коли все вкрито снігом, а небом ширяють дракони. Мій наратив був фентезійним. Я пам’ятаю, десь аж до класу восьмого в моїх історіях постійно фігурували дракони, динозаври, замки.

Це все переросло у відчуття, що десь дуже близько є інша реальність. Спочатку я її артикулював у «Культі», потім вона стала темрявою, що живе зовсім поруч, як у романах «Трохи пітьми» чи «Спустошення». Ця темрява може бути й побутовою, і екзистенційною, що викликана самотністю.

Коли я писав першу повість «В очікуванні сонця» — це вже був період активного дослідження себе. Я дізнавався, ким є, через інше середовище, через стосунки з однолітками. Це був період, коли я вступив до ліцею у Львові. Пам’ятаю, що в дев’ятому класі почувався дуже дорослим. Я голив вуса — куди далі! Поволі з’являлася іронія, адже дорослі вже можуть сміятися із себе.

На той момент мене найбільше вражала в цьому так званому дорослому житті безмежна самотність молодої людини. Ти вперше сам на сам із життям. З’являються почуття, ти закоханий у всіх дівчат і при цьому не закоханий у жодну. Ти багато відчуваєш, але ще не маєш слів, щоб це висловити.

У цій самотності єдиним виходом для мене було розповідати історію ось такого хлопця, який переживає те саме, що і я, який вчиться в такому самому ліцеї. Коли я говорив про нього, мені ставало легше.

Важко знайти людину, якій не хотілося чи не подобалося б розповідати історію.

Чистота й глибина

Свою першу книжку «Поклоніння ящірці» я написав з найчистіших емоцій, які коли-небудь переживав. По-перше, це вік (п’ятнадцять років), коли сексуальний імпульс ще не набув якоїсь конкретики, коли немає знання, як усе відбувається. Коли доводиш свою фантазію до майже тілесного вираження. Я пам’ятаю цей момент бунтівної закоханості в життя, коли все жахливо, тому що тебе не розуміють батьки, тому що ти не маєш друзів, дівчини. Ти або здобудеш безсмертя, або накладеш на себе руки. Усе було пронизане цим невпинним бажанням жити. Літо, музика, природа. Кожен літній ранок, кожен раз, коли вкотре вмикаєш касету з Гадюкіними, кожен бутерброд, який з’їдаєш, — це вічність. Роса на ногах буде з тобою день та ніч. Кожне горнятко малинової зупи, яке ти випиваєш, — воно закарбується у вічність. Разом з тим є бажання, щоб усе це швидше завершилося й почалося те, що має бути далі. Зустріч із життям, із жінкою, з найсокровеннішим, що може бути. Я дивуюся, як цим почуттям удалося перерости у слова, в історію.

Тоді я зрозумів, що саме це відчуття й потрібно шукати у творчості. Воно може бути нам дароване, якщо ми повернемо собі невинність, залишаючись одночасно зрілими, але при цьому відмовимося від якоїсь образи на світ. Ось таке постійне повернення у свою чистоту, пошук її джерела й дає здатність бачити перспективи тексту, історії. Так, робиш помилку на помилці, але не здаєшся, шукаєш далі. Йдеться про відчуття глибокої причетності до життя. Я думаю, таким і є центр моєї історії.

Іноді в історіях у мене виникає образ вулкану, який уже почав згасати, тому що там пил накопичився. Але коли він прокидається, знову вивергається лава. І вона розтоплює все, що застигло каменем. У житті ми часом створюємо якісь зручні óбрази себе, якісь шаблони, але насправді потрібно постійно пробиратися назад, у глибину, у свою суть.