Марк Лівін - Сторітелінг для очей, вух і серця

популярності становила понад 50 мільйонів у вечірній прайм{22}. Понад 60 років аудиторія отримувала нову інформацію саме з телевізійної реклами. На відміну від радіо- та друкованої реклами, телевізійна привертає більше уваги аудиторії, до того ж має ширші візуальні можливості.

З появою кабельного телебачення на початку 1980-х, а згодом з популяризацією інтернету на початку 1990-х почалася фрагментація аудиторії. У 2005 році у світі з’явився широкосмуговий доступ до інтернету, який дав людям ще більше вибору. Вони могли обирати фільми та передачі з невеликих медіатек за абонплату без надокучливої реклами.

У 2007 році компанія Netflix запустила сервіс потокового відео. За десять доларів підписники отримали необмежений доступ до відео. Усі зароблені кошти компанія витрачала на розширення бази контенту — купувала ліцензії на фільми та передачі. Згодом, щоб утримати глядацьку аудиторію, сервіс почав виробляти власні продукти, наприклад, серіал «Картковий будинок», «Дивні дива», «Чорне дзеркало» та інші. Станом на січень 2019 року аудиторія сервісу налічує понад 150 мільйонів підписників{23}.

Поява такого вибору змінила не лише телебачення, а й принцип споживання інформації загалом. Потреби людей у контенті дедалі більше індивідуалізовувалися. Щоб їх задовольнити та водночас позбутися реклами, люди переходять у соцмережі та месенджери, а завдяки мобільним пристроям і 3, 4, 5G та LTE можуть бути онлайн де завгодно. Обсяги комунікації зростають, а фокусуватися й обирати стає дедалі складніше[10].

У 2015 році компанія Microsoft з’ясувала, що тривалість концентрації людини скоротилася до 8 секунд{24}. У мережі це явище називають «епохою золотих рибок», тому що золоті рибки можуть концентрувати увагу 9 секунд{25}.

Якби ця книжка була опублікована в інтернеті, ви, імовірно, прочитали з неї тільки п’яту частину. У той самий час фейсбук, інстаграм, телеграм стали новим вогнищем, навколо якого люди, компанії та ЗМІ розповідають власні історії, яких щороку стає на 30 відсотків більше. До прикладу, станом на 2018 рік на кожну людину у світі припадає 4,6 терабайта інформації{26}. Для кращого розуміння: 1 терабайт — це 1024 гігабайти. При цьому розмір тригодинної режисерської версії фільму «Володар перстнів. Повернення Короля» — трохи більше ніж 20 гігабайт, а розмір середньої книжки у форматі epub — менше ніж 5 мегабайт.

Уся ця «епоха золотих рибок» може лякати, якщо ставитися до неї саме так. Але вона також вселяє оптимізм, адже завдяки такій інформаційній навалі і мультиканальності з’являтимуться нові наративи — гнучкіші, доступніші і більше орієнтовані на особисті потреби. У людей уже немає часу на інформацію, яка не стосується їх безпосередньо. Крім того, ми втомилися від великих історій, з якими себе складно зіставити. Цей запит породив на західному ринку вже не новий, але дуже популярний формат біографій «маленьких людей». Він поволі добирається і до нас. Популярність в Україні таких книжок, як «Курячий бульйон для душі» чи «Бог ніколи не моргає» підтверджує це.

Отже, у цій частині ми спробували зрозуміти, як цінності окремої людини стали наріжним каменем прогресу і як прогрес дав історіям таку велику владу. У наступних частинах ми розглянемо, що саме вважається хорошою історією та як її писати.

«Пам’ять — це торбинка з болем»

Історія Любка Дереша

Любко Дереш — український письменник, який здобув популярність у 16 років після публікації роману «Культ». Через це його в інформаційному просторі досить часто називають «культовим», хоча сам автор скромно відмовляється від таких регалій. Він написав одинадцять дорослих книжок та одну дитячу. Роман «Спустошення» зараз екранізують, а за твором «Намір!» уже знято короткий метр — на обидва проекти Держкіно виділило кошти. Дереша завжди цікаво слухати, хай би про що йшла розмова. Він володіє обширною картиною світу, знається на історії, психології, науці, світовій та українській літературі, викладає художню майстерність. Стиль його спілкування — простий, з гумором і без зарозумілості.

На думку Любка,

хороша історія — це насамперед смачно розказана історія. У ній ти маєш з першого ж речення відчувати, що провалюєшся туди, куди треба — через інтонацію оповідача, через обставини і місце дії, або, можливо, завдяки героєві чи самій темі. Якщо ж дивитися трохи ширше, то від хорошої історії я чекаю, що вона ввійде мені в серце і зробить якусь переміну там. Хороші історії не спекулюють на сентиментах — вони дають відчуття авторської чесності. З тебе не намагаються вичавити сльози — тобі просто показують зустріч із життям як дивом. Шукаю таких історій, які змінюють мої почуття і залишають по собі довгий глибокий післясмак. Парадоксальність історії, яка змушує повертатися до неї в думках знову і знову, — прекрасна ознака якості. Недосказаність теж додає їй шарму.

* * *

Мої перші спогади досить ранні. Я пам’ятаю, як мені замазували пупець йодом у пологовому будинку, пам’ятаю, як мене принесли додому й клали на ваги для немовлят. Ці моменти не були завжди зі мною, а пригадалися випадково. Якось я запитував у батьків щось про свою вагу, і воно виринуло з пам’яті.

Ще пригадую: неділя, близько дев’ятої ранку, мені три-чотири роки. Бабуся принесла на таці сніданок. Я дивився передачу «Служу Радянському Союзу» (це десь 1988–89 роки). На екрані якесь торжество, у домі також. Неділя — особливий день у сім’ї. Дідусь голиться. Я теж — пан над панами, усе навколо мене обертається. Було відчуття, ніби я вже причетний до великого зовнішнього світу.

Інший яскравий спогад значно пізніший. Це був перший іспит, мабуть, шостий чи сьомий клас. Я склав його на відмінно і прийшов додому — у святковому одязі, з думкою, що я відпахав увесь рік і нарешті вільний. Я мав гроші, тож купив дорогою маленьку скляну пляшку кока-коли. У бабусиному гаражі знайшов наукову фантастику, а тоді читав її, сьорбаючи з пляшки. Це було відчуття повного кайфу, задоволеності собою, з якого боку не глянь — усюди я молодець.

З останніх спогадів... Мене дуже вразила фотографія моєї колеги з написом на камені «Всесвіт зроблений не з атомів, Всесвіт зроблений з крихітних історій». Це мені здається правдою. Історія завжди існувала. Зараз вона більш артикульована, бо більшість із нас прикута увагою до соцмереж, але думаю, що люди завжди розповідали історії. Звісно, те, що ми пам’ятаємо, визначає те, що ми розповідаємо. Часто в людини пам’ять — це така торбинка з болем.

Завершеність, зло та євшан-зілля

Перші історії я розповідав